Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
— Робінзоне, ти несправедливий!
— Тоді скажи що-небудь, знайди мені щось!
Робінзон твердо дотримувавсь наміру покинути свою роботу з кислотами іншим бідолахам…
Ми встали й пішли вузькими бічними вуличками. Надвечір здавалося, ніби Рансі ще й досі село. Ворота до городників відчинено. Великий двір порожній. Собача будка також. Колись давно, десь такого самого вечора, селяни вибрались із власних домівок, гнані містом, що виступило з Парижа. Відтоді лишилося тільки кілька запліснявілих яток, які годі продати, по них уже повилися мляві гліцинії, спадаючи з невисоких стін, червоних від оголошень. Між двома ринвами висіла страх яка іржава борона. То минувшина, до якої не дотягтися. Самотня, вона вже відійшла. Теперішні пожильці, прийшовши нарешті додому, ввечері надто втомлені, щоб братися до чогось. Вони прагнуть лише забиватися родинами в те, що зосталося від колишніх віталень, і пиячити. На стелях позалишалися кружальця кіптяви від тодішніх висячих «люстр». Увесь квартал тремтить, не нарікаючи, від неперервного двигтіння нового заводу. Замшіла черепиця осувається, спадаючи на горбату бруківку біля стін, якої вже ніде не побачиш, хіба у Версалі та в давніх в'язницях.
Робінзон провів мене аж до невеликого муніципального парку, зусебіч затисненого гамазеями, де на хирних моріжках поміж гральним майданчиком для недоумків, калічною Венерою і піщаним пагорбом, що правив за туалет, шукав забуття й відпочинку весь навколишній люд.
Ми знову заговорили про всяку всячину.
— Чого, як бачиш, мені справді бракує, так це спроможности пити. То була давня Робінзонова скарга. — Коли я п'ю, мене хапають такі корчі, що й терпіти несила. Жах! — І Робінзон, затикавши, відразу подав мені доказ, що йому стало зле навіть від малої чарки смородинівки, випитої пополудні. — Тож бачиш?
Робінзон покинув мене біля дверей своєї кам'яниці. «Замок протягів», — оголосив він і зник. Я гадав, що побачу його нескоро.
Мої справи могли б трохи поправитись, і то ще цієї ночі.
Мені дали подвійний терміновий виклик не куди, як у будинок комісаріату поліції. Недільного вечора дають собі попуску всі зітхання, почуття й не/терплячі жадання. Самолюбство сягає тоді вершини, та ще й напідпитку.
Після цілого дня алкогольної свободи перед нами раби, що вже заточуються, насилу стоять на ногах, соплять, форкають і брязкають власними кайданами.
Не де, як у будинку комісаріату одночасно відбувалися дві драми. На другому поверсі помирав хворий на рак, а на четвертому — стався викидень, і повитуха не могла дати з ним ради. Та баба давала якісь поради, що кожному видавалися б безглуздям, споліскуючи дедалі більше закривавлених серветок. А потім, між двома ін'єкціями, бігла наниз, аби впорснути хворому на рак, якщо хочете знати, камфору по десять франків за ампулу. Для повитухи день складався добре.
Усі пожильці цього будинку просиділи цілісінький день удома в сорочках і халатах, щоб бути готовими до подій, і живились добре приправленими стравами. На сходах і в коридорах тхнуло часником, поширювались якісь незвичайні пахощі. Собаки розважалися, видираючись аж на восьмий поверх. Консьєржка пильно стежила за всім, що діялося навколо, її можна було бачити повсюди. Вона пила тільки біле вино, бо червоне віщує нещастя.
Дебела повитуха в халаті ставила на сцені дві драми водночас, одну на другому поверсі, другу на четвертому, стрибала сходами, пріла й повнилася захвату та мстивости. Мене вона зустріла наїжившись. Адже вона як вправна актриса тримала свою публіку в руках із самого ранку.
Я марно намагався поводитись якомога розважливіше, бути якомога непомітнішим, схвалювати її дії (хоча насправді, метушачись, вона, з професійного погляду, коїла самі дурниці), — мій прихід і мої слова одразу нажахали її. Нічого не вдієш. Повитуха, за якою наглядають, така ж мила, як і панарицій. Не знаєш, куди її тулити, щоб вона заподіяла якнайменшої шкоди. Члени родини тислись на кухні та в усій квартирі аж до перших сходинок, змішуючись з рештою родичів, — і як їх багато! Дебелі й миршаві, вони сонними гуртами купчились під люстрами. Година була пізня, але поприїздили й родичі з провінції, де лягають набагато раніше, ніж у Парижі. їх уже аж нудило від усього. Родичі невдоволено дослухалися до моїх слів — і ті, що дивилися драму на верхньому поверсі, і ті, що завмирали на нижньому.
Агонія на другому поверсі тривала недовго. Тим краще, але великий жаль. Саме тієї миті, коли в умирущого почалася сильна гикавка, з'явився лікар, що опікувався ним, — доктор Оманон, — прагнучи довідатись, чи вже помер його хворий, і мало не визвірився на мене, побачивши біля узголів'я свого пацієнта. Тоді я пояснив Оманонові, що я черговий лікар муніципальної недільної служби, тож моя присутність цілком природна, і з гідністю піднявся на четвертий поверх.
У жінки нагорі й далі сочилася кров з промежини. Ще б трохи — і померла б, не змусивши нас довго чекати. Хвилина на те, щоб упорснути ліки, і ось я вже знов іду до Оманонового пацієнта. Вже кінець, Оманон збирався відходити. Але він, паскуда, таки забрав мої двадцять франків.
Не пощастило. Я миттю зметикував, що не слід залишати місце, зайняте біля жінки з викиднем. Я чимдуж побрався сходами нагору.
Перед закривавленою вульвою я й далі давав родичам пояснення. Повитуха вочевидь мала іншу думку. Здавалось, ніби вона заробляє собі гроші тим, що суперечить мені. Отакої, але ж я тут, і мені начхати, чи вона вдоволена, чи ні! Годі химеру вати! З цього я матиму принаймні сотню франків, якщо зможу як слід узятись і бути наполегливим! Господи, потрібні спокій і тяма! А опиратися нападам уїдливих зауважень і запитань, що, безжальні, схрещуються над твоєю невинною головою, — то вже тяжка робота, аби тільки впоратись! Рідня, зітхаючи й гикаючи, каже все, що спадає на думку. Повитуха й собі тільки чекає, аби я загруз у поясненнях, урятувався втечею й лишив їй сотню франків. Ні, під три чорти нехай іде повитуха! Бо як бути з моїм комірним? Хто його оплатить? Я добре знаю, що ці нещасливі пологи тривають із самого ранку. Знаю, що тече кров, але плід не виходить, треба знати, як ухопитись!
Тепер, коли на другому поверсі хворий на рак уже помер, публіка, що спостерігала його агонію, квапливо піднялася нагору. Тим людям судилась безсонна ніч, і вони пішли на цю жертву, тож тепер їм кортіло не пропустити жодної картини, не втратити жодної розваги. Всі родичі померлого збились нагорі, щоб побачити, чи й тут буде такий лихий кінець,
