Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Читаємо онлайн Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
не притягували до відповідальності за кермування напідпитку. Я вже чекав вибуху Мілени, однак вона не зробила жодного зауваження. Сказала лишень: «Це не має значення, головне, що ти цілий…» Поглянь, Мішелю, перед тобою король придурків. У мене була найвродливіша та найкраща жінка у світі. Я змарнував свій шанс через власну дурість та зарозумілість. Навіть не розповідатиму тобі, на яке гірке життя я її прирік. Мені нема чим пишатися. У п’ятницю, 19 червня 53-го, вона повернулася з роботи. Сумна. Я ніжився на канапі, попиваючи чергову пляшечку «мюскаде». Вона сіла скраю та налила собі склянку вина, а потім випила одним хилом. Її очі блищали. Хоча сліз я не помітив. «Розенберґів стратили», — повідомила вона. — «І правильно зробили». — «Що за жахіття ти верзеш!» — «Вони зрадники. Дістали, що заслужили». — «Вимітайся!» — «Що?» — «Геть! Не хочу більше тебе бачити!»

18

Цілих два тижні я не наважувався турбувати Сесіль. Сподівався перестріти в Люксембурзькому саду, але там її не знайшов. І вже пожалкував, що віддав їй того листа. Якби ж я набрався сміливості його розпечатати, то відразу спалив би. Їй би принаймні залишилися сподівання. Краще так, ніж ця катастрофа. Той, хто ніколи не писав, за все життя нашкрябав єдиного анафемського листа — краще б він помер того ж дня. Тоді б він бодай залишився тим, кого ми любили. Він знищив наші ілюзії своєю брехнею, недовірою та лицемірством. Якби він сказав правду: «Я закохався в іншу, у нас буде дитина», — це б нічого не змінило і ми би йому допомогли, навіть Сесіль. Не пробачається тільки брехня. Майже два тижні. Я телефонував їй щоранку й щовечора. Вона не відповідала. В обід я чекав на неї біля фонтану Медічі. Намагався читати «Вітрило долі»[143]. Ніяк не вдавалося зосередитись. Для розваги я зробив кілька знімків скульптур, крізь листя огорнутих промінням. Несподівано під час споглядання Акіда з Галатеєю мене осінило. Вона мене ненавидить. Докоряє мені. Я приніс погану новину, а ще я брат останнього з гімнюків. Треба їй сказати, що в нас нічого спільного, ми зовсім різні, що він бездара, який не заслуговує ні на дрібку поваги. Що його слід забути, позбутися, розглядати не як коштовний спогад, а як гній — то більше не мій брат, я його зрікаюсь та стираю зі свого життя й думок. Я хотів переконати її жити так, наче його ніколи не було, пообіцяти більше не вимовляти цього імені; сказати, що вона заслуговує в тисячу разів кращого, що вона має перегорнути сторінку й подумати про своє майбутнє. Я помчав до неї. Дзвонив хвилин десять. При мені була зв’язка ключів. Я відчинив. У квартирі царювала темрява. Незрозуміло, як надовго вона пішла.

Я ходив на уроки, монотонні та снодійні. Дочитав «Лева» і «Вітрило долі», віддав Ігорю, а він позичив мені інші романи Кесселя — усі були підписані автором. Він беріг їх як зіницю ока. Він вважав, що я читаю надто швидко, не осягаючи ідею. Нам довелося все узгодити. Наразі він давав мені книжки попарно. Ми завжди завзято їх обговорювали. Консенсусу не досягали. Ігор любив його ліризм і таємничий дух, я ж цінував його за відшліфований документальний стиль і психоаналітичне наповнення. Я читав на уроках, поклавши книжку на коліна. І був упевнений, що не марную час. Ніколя штурхав мене ліктем чи ногою, якщо вчитель ходив класом чи я вже зовсім безсоромно зачитувався.

Роздався рівномірний дзвін. Не дзвінок. Дзвін вежі Хлодвіґа[144]. Увійшов черговий і прошепотів щось на вухо нашому іспаністу.

— Панове, збирайте речі, — сказав, підводячись, учитель. — Спускаємось у двір. Мовчки!

Учні ринули коридорами та сходами. Наглядачі скеровували ліцеїстів на головний двір, а колежистів — до монастирської галереї. Оголошення загальних зборів — недобрий знак. За останні чотири роки таке було лише одного разу. Тоді директор Бейнет в оточенні вчителів дуже зосереджено повідомив ім’я полеглого на полі бою. Хор виконав «Марсельєзу». Після хвилини мовчання ми розійшлися по класах.

Дзвін замовк. Мікрофон аж потріскував від голосу директора, що одразу зазвучав у репродукторах:

— Діти мої, з глибоким відчаєм змушений зібрати вас цієї сумної днини напередодні канікул. Я сподівався, більше не доведеться організовувати такі заходи. Мені щойно повідомили, що позавчора в бою з ворожими силами вбили лейтенанта П’єра Вермона. Його смерть стала для нас болючим ударом. Він навчався в цьому закладі. Це був прекрасний молодий чоловік та блискучий учень; незадовго до призову він зізнався мені в бажанні приєднатися до вчительського складу. Тут у П’єра Вермона було безліч друзів…

Він щось казав далі. Я того вже не чув. Мені знадобився якийсь час на осмислення. Усвідомити, що він говорив про мого П’єра. Я вийшов із шеренги й підійшов до наглядача.

— Він же не про П’єра Вермона говорить?

— Стань у шеренгу, зараз оголосять хвилину мовчання.

Я стояв як вмурований. Я бачив як П’єр танцює рок-н-рол. Чув його сміх та словесні закиди проти святої трійці «шлюб — прапор — гроші» чи гарячкові доводи доцільності вбивства світового духовенства, усіх кюре та рабинів, єдиною поблажкою для яких могла би стати швидка й безболісна смерть. Все не міг уявити його бездиханне та скривавлене тіло. Я не відчував розпачу, нічого не відчував. Смерть як факт. Така абсурдність мене шокувала. Не так сама смерть, як убивство за чотири дні до завершення війни. Наче остання смерть була безглуздішою за першу. Його загибель мала перевернути все всередині мене. Я був шокований такою новиною та нажаханий власною байдужістю. Подумав про Сесіль. Хто першим повідомить їй про смерть брата? Як вона відреагує? Залунала «Марсельєза». По мені полізли мурашки. Я вибіг із шеренги, грубо відштовхнувши вартового, що схотів мене спинити. Стрілою вилетів з вулиці Сен-Жак на набережну Ґран-Оґюстен. Перескочив сходинку через чотири та заходився тарабанити у двері. Ніхто не відчинив. Я всівся на останню сходинку і став чекати. У темряві. Довго. Вона не повернулася. На зворотному шляху я постукав до кімнатки консьєржки.

— Перепрошую, мадам, не підкажете де зараз Сесіль Вермон?

— Вона вже два тижні як поїхала. Я зберігаю її пошту.

— Вона в дядька в Страсбурзі?

— Вона нічого не пояснила. Вам зле, юначе? Може, присядете? Ви білий як полотно.

Я попрямував на Данфер. До «Бальто» не заходив. Через шибку помітив, як Самі грав у кікер, а за стійкою балакали Імре та Вернер. Мені не хотілось ні з ким розмовляти. Коли я прийшов додому, було вже пізно. Вони вечеряли

Відгуки про книгу Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: