Спартак - Рафаелло Джованьолі
— Та невже ти надієшся, бідний безумцю, ще довго триматися проти наших легіонів? — з глибоким презирством відказав консул Варрон Лукулл. — Невже ти плекаєш надію на остаточну перемогу над всемогутнім Римом?..
— Я надіюся вивести всю цю масу безталанних рабів в їхні країни і там, у ваших провінціях, підняти гнів усіх поневолених народів і покласти край вашому триклятому злочинному пануванню!
І владним жестом правої руки він наказав консулові йти геть.
Варрон Лукулл велично загорнувся в свою тогу і пішов з Преторія, сказавши:
— Зустрінемося на полі бою…
— Хай. Дарують це боги… хоч я не вірю.
Терентій уже сходив з Преторія, коли Спартак окликнув його:
— Послухай-но, римський консуле… Мені відомо, що деяких з моїх воїнів, які попали до вас у полон, ви розіп'яли. З цього бачу, що ви, римляни, не дотримуєте щодо нас, гладіаторів, людських законів. Тому попереджаю тебе, що коли протягом двадцяти днів я не одержу зброї і спорядження, яких виманю, — чотири тисячі ваших солдатів, узятих в полон біля Фунді, будуть теж розіп'яті
— Як?.. Ти посмієш?.. — скрикнув консул, пополотнівши від гніву.
— З такими людьми, для яких немає нічого святого і які нічого не поважають, — усе дозволено… З вами — ганьба, за ганьбу, вбивство за вбивство, різанина за різанину… Іди!..
І він знову наказав консулові йти геть.
Лишившись на самоті, фракієць довго ходив перед своїм наметом, охоплений болісними й похмурими думками.
Потім звелів покликати Крікса, Граніка та Еномая і розповів їм про відвідини консула Теренція Варрона Лукулла і про ті пропозиції, які не стосувалися його таємного кохання з Валерією.
Три воєначальники палко схвалили благородне поводження Спартака, були зворушені його великодушною самопожертвою і пішли, сповнені ще більшої поваги до свого доблесного друга і вождя.
Спартак увійшов до свого намету, коли настала ніч, зняв панцир, зброю і кинувся на своє похідне ліжко. Довго перевертався з боку на бік, зітхав і заснув дуже пізно, забувши погасити світло.
Він спав уже біля двох годин, стискаючи в руці медальйон Валерії, який завжди носив на шиї, коли раптом прокинувся від довгого і палкого поцілунку в губи. Швидко підвівся на ліжку, скрикнувши:
— Хто це?.. Хто тут?..
І побачив красуню Евтібіду біля ліжка на колінах… Благально склавши маленькі руки, вона прошепотіла:
— Пожалій мене, Спартак, я вмираю від кохання!..
— Евтібіда! — здивовано вигукнув вождь гладіаторів, ще дужче стискаючи в руці медальйон, — Ти… ти тут? Яким чином?..
— Уже стільки ночей, — глухим від хвилювання, тремтячим голосом заговорила дівчина, — стільки ночей я ховаюсь он у тому кутку, чекаючи, поки ти заснеш. Я стаю навколішки біля твого ліжка і милуюся твоїм прекрасним, мужнім обличчям і нишком плачу… Вже п'ять років, п'ять довгих безконечних років я кохаю тебе безнадійно, мов божевільна, мов навіжена. Ти погордував мною, і я силкувалась викинути твій образ з своєї пам'яті… але він вогняними рисами викарбувався в моєму серці… Зглянься, зглянься на мене!.. Не відштовхуй мене, Спартак, не проганяй від себе… Я буду тобі служницею, рабинею… тільки змилуйся і не відштовхуй… Якщо ти ще раз знехтуєш моїм коханням, я стану здатною на все, на все… навіть на найдикіші і найганебніші злочини.
Схопивши руку Спартака, закохана дівчина вкрила її палкими поцілунками. При цьому вибухові слів і почуттів Спартак зблід, відчуваючи, як дрож пробігає по всьому тілу, і тільки міцніше стискав у руці медальйон з волоссям Валерії та Постумії: лише в цьому талісмані він знаходив силу опиратися чарам прекрасної гречанки. Нарешті, зробивши над собою зусилля, він м'яко відібрав свою руку в Евтібіди і заговорив майже з батьківським співчуттям:
— Заспокойся… та ну-бо заспокойся… дурненька… Я кохаю іншу жінку, яка зробила мене батьком… А ти знаєш, що Спартак має тільки одну віру. Як* він присвятив себе справі поневолених, житиме і вмре за неї… так не покохає іншої жінки, крім тієї… А тому викинь з твоєї збентеженої голівоньки всяку думку про мене… І перестань говорити мені про кохання, — з цими словами він обережно відхилив дівчину од себе.
— Ах!.. Божественні Ерінії! — глухо заскреготала зубами Евтібіда. — Валерія, ненависна, проклята Валерія, завжди вона віднімає тебе од моїх ласк, од моїх поцілунків!..
— Дівчино! — обурено вигукнув Спартак, і обличчя його грізно насупилося. — Вийди з мого намету, і щоб ніколи й ноги твоєї тут не було! Завтра ж ти поїдеш з іншими контуберналами, призначеними в ставку Еномая.
Гречанка, низько схиливши голову, закусивши губи і ледве тамуючи ридання, що рвалося з її грудей, повільно вийшла з намету. А Спартак, розкривши медальйон, покрив поцілунками заховані в ньому кучері.
Розділ XVI
ЛЕВ БІЛЯ НІГ ДІВЧИНИ. — ПОКАРАНИИ УБИВЦЯ
Евтібіда не була такою, як усі жінки. її розум завжди підкорявся пориванням пристрастей, а пристрасті були надмірні. Ще будучи юною віком, вона втратила скромність і усвідомлення поганого. Вона була нестримною в своїх бажаннях, добивалася того, чого хотіла, незважаючи ні на які можливі наслідки. Вона вважала добром тішити свої пристрасті і за всяку ціну, з дикою впертістю завжди досягала задоволення своїх бажань.
Втомлена насолодами, дуже багата, завжди оточена залицяннями найвитонченіших франтів і багатих патриціїв Рима, побачила Спартака у всьому блиску його краси й сили переможцем у кривавому бою на арені цирку. Саме в цей час життя для неї втратило всяку привабливість і спокусу і
