Кровна мста - Ярослав Яріш

Князя очі сердито зблиснули: не любив, коли хтось йому суперечить, хоч і сам Вуй.

– Щось я не пам’ятаю, воєводо, щоб ти колись перечив своєму князеві. Може, і справді старим став та негодним? Тебе посилаю, бо добре знаєш Київ, бояр тамтешніх, а дружина київська тебе пам’ятає і шанує. Нехай бачить Ярослав, що посилаю до нього своїх людей найкращих.

Усі прониклися твердим князівським словом, мовчали. Першим насмілився сказати Мирослав:

– Багато людей із собою брати не будемо – вої тут знадобляться. Візьму тільки сотника Луку та гридня Сокола.

– Беру Волоса і Бурого, – буркнув Вуй.

– А я візьму Турика, – сказав своє слово Середич. – Буде нас восьмеро – досить.

– Хоч Турика мені лишіть, а то дружину мою оставите без найкращих мечів, – жартома обурився Мстислав.

Середич стояв на своєму:

– Малко ще молод – не одну рать побачить, не раз іще кров проллє. Йому світ розгледіти треба, а то далі Тмутаракані й не бував ніколи.

На тому й стало.

Після трапези й наради всі почали розходитися. Залишилися хіба ті, хто завтра мав відпливати, князь та гості. Мстислав мав дати своїм послам останні настанови. До нього заговорив один із чернігівців – вусань.

– Перед тим як сольство до Києва слати, візьми, княже, письмо від брата твого Судислава.

Мстислав поглянув на нього.

– Нагадай, як зовуть тебе, боярине.

– Бориславом.

– Чого скоріше не давав письма, Бориславе?

– Судислав так наказував. Рік, аби передати тільки тобі в руки і щоб ніхто його не бачив та не читав.

Він витяг згорток, обмотаний ниткою та заклеєний воском із печаттю Судислава.

Мстислав узяв листа, боярин повторив:

– Щоби ніхто його, крім тебе, не читав.

Мстиславові бояри зрозуміли натяк, відійшли. Князь почав читати. Час від часу він відривався від читання й дивився то на слів, то на своїх бояр. Погляд його чогось став розгублений, пальці стисли папір. Князь досить довго читав і перечитував лист від брата, нарешті скінчив. Бояри уважно дивилися на нього, запала повна тиша. Мстислав видихнув, беручи себе в руки.

– Мирославе і ти, Вую, зостаньтеся. Решта йдіть, готуйтеся до далекої дороги.

Середич криво посміхнувся. Певно, його образило те, що князь і з ним не хоче поділитися таємницею листа. Уголос боярин цього не сказав, а тільки прорік:

– То хто буде старшим сольства, чиїх наказів слухати: Мирослава чи Вуя?

– Мирослава, – коротко відповів князь. Він був у гніві і на Середича уваги не звертав.

Усі присутні, крім князя та двох його достойників, вийшли, а за порогом князівського терема розійшлися.

Купець Вадим сидів у своєму човні: хвиля колисала його, а сонце приємно гріло спину. Він знизу вгору дивився на Мирослава, який стояв на пристані і мружився від променів. Боярин за стільки літ не мінявся, лише черево гладшало та додавалося зморщок на лобі.

– То що, згода? – запитав боярин.

Щось усередині говорило Вадимові, аби він відмовився, аби не йшов на ту спілку. І платня невелика.

– Хіба ж князь своїх лодій не має? – спробував заперечити купець.

– Має. Тільки тепер кожен вой, кожен дружинник багато важить, – ухильно відповів боярин.

Вадим відчув, що Мирослав чогось не договорює, хитрує.

– У греки мені треба. Кажіть он сіверянам, нехай вас везуть, – купець кивнув у бік лодії чернігівських послів. – Та й човен у мене малий – більше десятка мужів не візьму.

Боярин стояв на своєму.

– Нас буде небагато – восьмеро.

– Щось мало як для сольства.

– А ми не йдемо як сли, а лиш як гості. Справу маємо в Києві.

Вадим поглянув у відкрите море. Думав. Ой, як не подобалася йому ця угода з Мирославом, щось тут було не так. Спочатку прибули посли сіверські, тепер же раптово Мстислав посилає до Києва своїх ліпших людей. Таємно посилає. Щось князі-брати лихе задумали, щось має статися.

– Добре, боярине. Хоча й не маю хоті волочитися з вами, та й відмовити тобі не можу, нашу дружбу пам’ятаючи. Поможу тобі. Тільки й ти мені пособи в моїй справі.

Мирослав посміхнувся: знав, ведмежий син, що йому у Тмутаракані ніхто не відмовить.

– Що за справа?

– Є один грек у Корсуні. Хитрий, як змія, і нахабний. Справа в мене з ним не залагоджена.

– Гроші тобі винен, так? Хочеш загребти жар нашими руками?

– То й речу, – вів далі Вадим, – що мені віддавати не хоче, а князю тмутараканському віддав би, бо князь Мстислав велику повагу серед греків має.

Боярин не відповів нічого, поглянув на небо.

– Хвала Богові, дні стоять сонячні, – боярин перевів розмову на інше, обмірковуючи слова купця, той також думав свою думу.

Вадим був зросту середнього, мав мозолясті дужі руки, звиклі до стерна й меча. Увесь засмаглий, обвіяний усіма вітрами та вигорілий на сонці, він зручніше вмостився на своєму човні, що вже давно став йому другим домом.

– Пам’ятаю, були часи, коли приводив єси по кілька лодій до нашого берега, та все повні товарами. Воїв зо п’ять десятків возив за собою для захисту, – тужно мовив Мирослав.

– Було, – погодився купець. – Багато я втратив. Не згубив тільки слави доброї й голови.

Вадим намагався триматися достойно, високо підіймав ціну собі.