Землянка - Віктор Семенович Близнюк

— А ти за мною! Гвалт, німці кричать!..

— Ох, і бігли ж! Я через камінь як ггге-е-пнувся — юшка з носа.

— А помниш, як ми вскочили в нашу хату? Глядь — у палатці кітель. Мати кітель — пополам, тобі одну полу…

— І тобі одну полу.

— А в моєму кармані — ножик.

— Ні, Вовко, то в моєму.

— Ти що, забув?

— Може й у твоєму, — погодиться Олесь, хоч знає, що було навпаки, але Вовка швидко помінявся полами.

— А мати пошила нам піджаки й штани.

— Тобі й мені однакові.

Переглянуться хлопці. На Вовці зелений піджачок і на Олесеві зелений піджачок — з одного кітеля. На Вовці лапаті штани і на Олесеві лапаті штани — з одного плаща. «Просто близнята!» — засміються друзяки…

— Ти чого зуби скалиш? — буркнув Олесів батько, виносячи з погрібця ящик з інструментом. — І куди оце настроївся?

— Хай уже! — заступається мати за свого меншенького. — Душу з Вовкою одведе.

— Ніякого «хай». Землянку підмуруємо. Чого ж гнити, як ті колоди серед болота?

Олесь знає: сказав батько — не рипайся.

І зиркнувши востаннє за Інгул, де пасуться кози, Олесь, тяженько зітхаючи, іде на поміч старшому братові Ількові, що бовтається в глиняному замісі.

Старий Денис Яценко вивів у двір всю свою сімеєчку: двох синів, трьох дочок — Федору, Зінку, Ольгу і навіть п’ятирічну онучку, Федорину дочку Катрусю. У тесляра Дениса діти наче на одну колодку збиті: всі білявенькі, присадкуваті, широкі в плечах. І такі ж товстогубі, як мати, тиха й лагідна степовичка Уляна.

— Ви, дівчата, розкидайте стелю, — розпоряджався батько. — Ти, стара, подавай з Ільком вальки. Та вимішуйте глину як слід. А ти, Олесю, — чуєш? — збирай цеглу на попелищі. Яка попадеться, ціла чи бита, до мене піднось.

І пішла робота, як у мурашнику.

З діда-прадіда були Яценки майстровими, були мовчунами-трудягами.

Похмурий Денис і теслював, і печі клав, і крокви ставив.

Стара Уляна — то незмінна повитуха в селі: вона благословляла на світ усіх криничуватських дітей. А ще знала Уляна цілющі трави — і від пропасниці, і від ломоти, і від сверблячки, — здалеку люди йшли до неї зі своїми хворобами.

Дочки — хто до якого діла: одна — прясти, друга — вишивати, третя — панчішки та рукавиці в’язати.

Яценки держались купи, як бджолиний рій, і тому, напевне, пережили всі лиху годину.

Як тільки німці, відступаючи, підкотились до Інгулу, Яценки першими покинули двір і в степу, за Купцем, видовбали землянку. Там гуртом і зимували.

Ані зернини, ані пучки солі, ані сірника не було. Годували їх ноги та мужицька винахідливість.

Ілько робив із проводу нехитрі пастки. Вночі, як трохи вщухала стрілянина, вилазив нишком у закучугурений степ, ставив петлі на заячих доріжках. Дивись, коли-не-коли й попадеться вухатий.

Олесь тягав з ополонки окунців, стривожених зимовими громами.

Дівчата збирали по балках мерзлий глід та калину.

Батько видобував кресалом вогонь, мати з Катрусею ворожили над чугунком. Так і перебивались.

А затихло в селі, повернулись Яценки на старе подворище. Колись вони тут раювали: з одного боку — яблуневий сад і пасіка, з другого — могутній Купець, як стіна; а між ними, у затишку, — добра хата, родючий город вниз до Інгулу… Тепер страшно було й глянути: вогнем змело хату, гусеницями перемололо яблуні й вулики, снарядами переорало город. Та Яценки не голосили, не заламували рук, а мовчки взялись копати собі погрібець.

І цієї весни, коли ще дрімало приглушене село, першими заворушились Яценки.

Вийшли гуртом підмуровувати землянку.

— Волошко, вставай!

«Волошка… Уже й забув», — теплий сон зборює Вовку Трояна, все тіло налите солодкою втомою, і хлопець, цуплячи на голову ряднину, легенько усміхається. Давнім-давнім війнуло на хлопця. Біжить він, первачок, до школи, полотняна торба за плечем, торохтять олівці у пеналі, під сорочкою — гарячий згорток, тільки-но з печі пиріжок з вишнями, ще пахтить вугольком… «Волошко, на уроки спізнишся», — будила мати.

Мов казку, перед сном розказувала ненька: «Знайшла я тебе, сину, у волошках. Іду степом, якраз весна була, гарно-любо кругом; дивлюсь, у квіточках лежить маленьке дитятко, саме як пелюстка… Так і назвали — Волошка. Хотіли і в метрику записати, та сказали: нема такого імені, може — Володя. Ну Володя, то й Володя, а для нас все одно — Волошка…»

Потім, чи то підріс хлопець, чи не те життя настало, запашне Волошка змінилось на Вовку. І ось — як сонце в дощ:

— Волошко, вставай!

Він поволеньки розліплює одне око, друге: рожева казка розвіюється, низенький погрібець наповнюється зеленими сутінками. Тонкий жмутик проміння сочиться крізь шибку; метра півтора від долівки до стелі — земляна стіна, під дашком — жовтий обідок з лампачу; між двома лампачинами — квадратна ніша, у глибині якої жевріє запилене скло; то віконце до Інгулу. Віконце маленьке, але мати притулила на ньому консервну банку і посадила там калачики. І, може, від цих калачиків, а може, від моху, що покриває стіни, у землянці стоїть густий присмерк, як під шатром бузини.

— Волошко… Пора, сину, кози виганяти.

Мати говорить тихо, в її голосі — давня, нерозвіяна журба. Вона сидить у кутку біля плитки на одну комфорку. Плитка — це низенька закурена топка, облущений комінець, жерстяна труба, що виходить на вулицю… Мати перегорта кочережкою жар, руки у неї важкі й порепані, мов дубова кора. Під грудьми, на приполі — два клубки вовняної пряжі. Вона часто сидить із цими клубками, дивиться на вогонь і щось згадує. Що? Може, перед її вицвілими очима встає ота страховинна заграва над селом. Вона залишила Вовку серед степу (добре,