Після кави - Абдул Рашид Махмуді
* * *
Серце Салами забилося, коли він у темряві впізнав Халіля Абу Раді. Салама повертався зі схованки в родичів в Кафр-Сакр, і він вирішив піти обхідним шляхом до свого села, пробираючись між полями Салеха. Але Аллах забажав, щоб він наштовхнувся на Халіля саме там, де він не очікував його побачити. Чому Халіль пішов у село Салех цим шляхом у темну ніч? Він випадково помітив Халіля здалеку й причаївся біля каналу. Якби він завагався хоча б на мить, Халіль побачив би його, і йому було б непереливки. Серце Салами забилося, як тільки Халіль зупинився. Він, мабуть, чув, як той човгає між очеретами. Юнак довго чекав, прихилившись у своїй схованці, затамувавши подих, поки не переконався, що Халіль відійшов досить далеко. Тепер усе, що залишалося зробити, це дістатися до його села і, зокрема, до сіри так, щоб його ніхто не побачив. Салама не хотів, щоб хтось з родини бачив його до того, як він знайде свого дядька Закі в сірі. Йому, перш за все, потрібно було спочатку пройти до Закі. Дядько Закі був єдиним, хто міг захистити його, і Салама повинен був прийняти свій суд і покарання, яким би тяжким воно не було. Якби він міг перетягти Закі на свій бік, тоді було б легше переконати всіх інших, включно з Халілем, батьком та іншими з Нижнього Єгипту. Він міг би протистояти всім, якби Закі підтримував його. Підійшовши до будівлі сіри, він побачив шейха Закі з похиленою між колінами головою. Той не звернув увагу на привітання. Саламі здавалося, що дядько спить, але насправді він думками був далеко.
Перед тим, як зайти в село, гості та незнайомці спускалися з коней, вітаючись з усіма, кого зустрічали біля водяного колеса. Коли подорожні питали в селян хто вони, їм відповіли: «Жителі Кассима». Коли вони розпитували про сільського старосту, їм говорили: «Хадж Закі», — натомість мандрівники відказували: «Благословенна й милосердна випала йому честь». Кого б вони не знайшли біля водяного колеса, чоловіка чи дитину — всі супроводжували подорожніх до сіри. Там вони чекали, поки хтось вийде, щоб радо й гостинно зустріти їх. Жителі села знали, що люди, які приходять сюди, — гості для всіх, і вони повинні не шкодувати зусиль, щоб щедро прийняти їх, і що найбільша відповідальність лягає на голову родини. Спочатку це був дядько Закі Мансур, а потім, після його смерті, його дружина хаджа Зейнаб успадкувала обов’язок завдяки батькові Закі. Коли вони майже одне за одним відійшли у вічність, то він майже одноосібно обслуговував прибулих, організовував заходи, розпоряджався та давав накази тим, хто допомагав йому. Усі визнали лідерство Закі, але в ньому закралося протиріччя. А потім глибоко в душі оселився морок. Він почав чути дивні звуки, шепіт у вухах. Чоловік більше не міг нести покладену на нього відповідальність. Його не припиняла мучити думка, що Аллах не дає людині більше, ніж вона може витримати.
Ніхто не знав, коли Кассим та його родина вперше прибули в цю місцевість. І ніхто точно не знав, звідки саме вони прибули.
Але по селу ходили чутки про те, що Кассим і його родина були арабами, які прибули зі Сходу дуже давно, шість чи сім поколінь тому. Подейкували також, що спочатку вони жили в наметах та пасли овець і розводили коней, поки зрештою не оселилися в глиняних будиночках і почали вести звичний їхнім нащадкам спосіб життя. Коли це відбулося? Ніхто не знав. Сам Закі не знав цього, так само як і його батько. Це була оповита таємницею історія — давні часи були вкриті туманом.
Закі ніколи не бачив свого дядька, але батько сказав йому, що Мансур був надзвичайно заможним чоловіком, і що на території навколо його величезного будинку раніше було повно стаєнь і хлівів для худоби. Він також сказав, що жителі села аж до епохи Мансура неодмінно дотримувалися традиції розведення дорогоцінних арабських коней. Що ж стосується Зейнаб, то вона була сильною й дуже могутньою жінкою. Розповідають, якось уночі вона прокинулася, почувши дивний рух у сараї в задній частині садиби. Це, мабуть, був злодій, що проїжджав повз будинок, чи то вовк, що полював за здобиччю. Коли непроханий гість побачив, що вона наближається з сокирою в руках, зараз же сховався в темному кутку. Вона знайшла його, він стояв на задніх лапах. Але страх не охопив її єство, ця жінка була сміливішою за будь-якого чоловіка, і вона вдарила його сокирою. За розповідями, Зейнаб була неймовірно вродливою замолоду, успадкувавши свою приголомшливу зовнішність від Саддіни, про яку люди знали дуже мало. Кажуть, що Саддіна була дочкою Кассима, найстарішого пращура, який видав її заміж за нелюба. Люди, тамуючи подих, згадували її ім’я. Щоразу, коли народжувалася гарна дівчина, вони казали, що вона «така ж гарна, як Саддіна», і сумували через гірку долю, що її зазнала ця красуня.
Але час владарює над усіма й усім. Наприкінці свого життя Зейнаб пізнала те, що турбує людей похилого віку: її спина зігнулась, вона могла ходити, лише спираючись на ціпок, і до того жінка втратила зір. Але вона не втратила поваги до себе. Жоден чоловік не проїхав би повз неї, хоч і сліпої, верхи не зійшовши з коня. І коли вона проходила повз гурт людей, спираючись на свій ціпок, усі затамовували подих, доки хтось з них не шепотів: «Боже славний! Вона вбила вовка». Сіра процвітала під її опікою та не постраждала від тління. Поети приїжджали в село на дві-три ночі та складали вірші. Зейнаб готувала м’ясо у двох великих казанах, які ставили біля дверей великого будинку, а потім тридцять чи навіть більше осіб — чоловіки, жінки та діти — збиралися навколо обідніх таць. Батько розповідав йому, що земля була заповнена голубниками, вуликами та городом, що простягався від передньої частини будинку до того місця, що вони називали Затокою. Тепер усе це зникло. Він також згадав, що в дитинстві грався з друзями за мечеттю й прилеглими будинками, в’юнкі рослини вкривали стіни будинків, і там були розкішні квітучі хащі. Від цього теж нічого не лишилося.
