Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін
Не знаю, скільки минуло часу. Яскраве світло вдарило мені в очі. Чиясь рука торкнула мої коси, чоло. Я розплющила очі. Старий лікар зі свічкою в руках схилився наді мною. На його голубих очах і білястих віях бриніли сльози,
Я запитала, мов крізь сон:
— Котра година? Це все, так?
Я промовила ці слова й знову поринула в пітьму чорної, як у Зейнілер, ночі.
Коли ж знову прокинулася, то не зрозуміла, де я. Чужа кімната, незнайоме вікно… Я спробувала встати. Голова, мов чужа, впала на подушку. Я розгублено озирнулася й знову побачила блакитні очі лікаря.
— Феріде, ти впізнаєш мене?
— А чому ж ні, пане лікарю?
— Слава аллаху, слава аллаху… Добре, що все минуло…
— А хіба щось сталося?
— Для дівчини твого віку це не страшно. Ти трохи поспала. Це не страшно…
— Скільки ж я спала?
— Багато, але це — нічого… Сімнадцять днів.
Спати сімнадцять днів! Як дивно! Світло непокоїло мене, і я знову заплющила очі. Оце сон! Аж смішно… Я засміялась якимось дивним, незнайомим сміхом. Здавалося, він виходив з чужих грудей, з чужих вуст. І знову заснула.
У мене була тяжка форма нервової гарячки. Гайруллах-бей перевіз мене у свій будинок і сімнадцять днів не відходив од мого ліжка. Уперше в житті я мала таку тяжку хворобу.
Минуло ще півтора місяця, поки я не очуняла зовсім. Всі дні я лежала в ліжку, почала сипатися коса. Тоді я попрохала ножиці й відрізала її.
Як гарно одужувати. Здається, що ти щойно народився. Тебе тішать навіть якісь дурниці. Щасливими очима дивишся на все, ніби мала дитина на цяцьку. Моє серце радісно тремтить від споглядання метелика, що лопотить крильцями по шибці, від сонячного променя, який грає веселкою край люстра, від відчуття тихого голосу дзвіночків, коли повертається череда.
Хвороба забрала навіть увесь той біль, який накипів у мене на душі за три останніх роки. Я згадувала минуле, й мені здавалося, що воно не моє, а чиєсь чуже, бо від нього моя душа не болить і не бентежиться. Час від часу я здивовано питала себе: «Може, це тільки відгомін якихось далеких слів? Чи, може, я все це читала в якомусь старому романі?» Атож, мені здавалося, що вся ця сумна пригода тільки сон, а людей, котрих вона зайняла, я бачила колись на побляклих і заяложених картинах-
Гайруллах-бей доглядав мене, як справжній товариш. За цей час він не виходив навіть з садиби. Уявляю, як він, бідолаха, вимучився. Адже йому доводилося ще й розважати мене. Отож він не тільки читав мені, а ще й розповідав усякі смішні баєчки.
— Аби ти тільки очуняла і встала на ноги… А вже я навіть якщо й не захворію, то все одно, тобі на втіху, вберуся в батистову сорочку й три місяці вилежуватимуся в ліжку та буду вередувати й маніжитися.
Іноді я марила, це було схоже на сон. Через мереживо вій сонячне проміння здавалося мені рожевим. Гай-руллах-бей читав книжку або дрімав коло мене у кріслі. В такі хвилини мені здавалося, ніби моя душа залишає тіло, і, мов оце проміння, мов звук, літає в порожнечі, так швидко, аж вітер свище у вухах. Куди ж, в чий край летіла я? Не знаю. Іноді я здригалася й прокидалася, вся налякана, ніби ось-ось мала летіти в провалля. А тоді починало здаватися, що я повернулася з якогось далекого краю. Перед очима пливло невиразне громаддя каламутних хмар, які неслися на мене.
Позавчора я сказала Гайруллах-беєві:
— Любий лікарю, я вже здорова. Ми можемо вже провідати її.
Спочатку він не погоджувався, просив, щоб я спочила ще півмісяця або хоча б тиждень. Але ж вередування хворих і справді важко знестц, а тому навіть мій старий товариш пристав на моє прохання. Ми нарвали в саду багато квітів і назбирали край моря перістих камінчиків, які моя дівчинка любила дужче навіть, ніж квіти.
Поховали Мунісе на невисокій горі край берега Середземного моря під таким самим тоненьким, як і вона, кипарисом. Ми довго сиділи біля надмогильного каменя й уперше за весь цей час говорили про неї. Я хотіла знати все: як моя дівчинка помирала, як її ховали. Але Гайруллах-бей не розповідав подробиць, тільки одне сказав… Коли Мунісе ховали, імам запитав ім’я матері.
Ніхто не знав, що йому відповісти. Лише лікар знав, що матір їй замінила я. Так імам повернув мою дитину землі, сказавши в молитві: «Мунісе, донька Феріде…»
— Кушадаси, 1 вересня
Сьогодні вранці Гайруллах-бей сказав мені:
— Маленька, мене просять приїхати в село. Доручаю тобі мого Дюльдюля, у нього на нозі рана. Сама лікуй, на того ведмедя онбаші не покладайся. Ледачий дід, мабуть, хоче, щоб і Дюльдюль, як і він, був без ноги. Дюльдюля вже можна виводити на прогулянку. Після перев’язки десять хвилин поводиш його по саду або навіть поганяй його трохи, хай баскою ходою пройде. Але недовго, ясно? По-друге, пекар Гуршіт-ага сьогодні повинен принести гроші за оренду. Там щось двадцять вісім лір… Візьмеш у нього від мого імені. А по-третє… Що ж я хотів сказати? Зовсім уже з глузду з’їхав… Ага, згадав! Накажи перенести вниз мою бібліотеку. Я віддам тобі ту кімнату, що вікна на море. Вона приємніша. Та й узимку там віє лодос, тобі там буде тепліше…
Настав час сказати Гайруллах-беєві все, що я вже давно думала:
— Любий лікарю, за Дюльдюля не турбуйтеся. Гроші в пекаря теж візьму. А все останнє робити не варто. Я й так довго вже сиджу у вас. З вашого дозволу, я піду.
Лікар узяв руки в боки й сердито, писклявим голосом перекривив мене:
— «Я й так довго вже сиджу у вас… З вашого дозволу, я піду…» — А потім насупився й посварився кулаком — Кажеш, підеш? А оце бачиш? Рота розпанахаю по вуха, будеш тоді сміятися до кінця світу.
— Пане лікарю, даруйте, але ж я так довго живу у вас…
Гайруллах-бей знову взяв руки в боки:
— Гаразд, ясновельможна панно, ви хочете піти? Чудово. І gvo vadis? [94]
Я відповіла, усміхнувшись:
— Любий лікарю, я сама себе питаю, куди мені їхати? Але це видно, що їхати треба. Не можу ж я лишатися тут хтозна-скільки… Хіба ж не так? Ви допомогли мені в найтяжчу хвилину мого життя, я ніколи не забуду цього. Але…
— Годі
