Ми проти вас - Фредрік Бакман

— Якщо це ти залишив йому кулю, то я навіть не знаю, що про тебе думати…

Теему перебиває Рамону таким тоном, яким ніколи не розмовляє з іншими — винувато й присоромлено:

— То був не я. Але я не контролюю кожного…

Рамона теж перебиває його, але її голос далекий від люблячого.

— Не заговорюй мене! Можливо, ти не контролюєш усього, чим займаються твої хлопці, але тобі, чортяко, добре відомо, що НІХТО з них не порушить твоєї заборони!

— Я… — починає Теему.

Але Рамона не дає йому шансу.

— Теему, ми з тобою не засуджуємо одне одного. І ніколи не засуджували. Але тільки діти відповідають лише за свої вчинки — а дорослі повинні нести відповідальність ще й за те, до яких вчинків призводять. Ти ж лідер. За тобою йдуть інші. Якщо ти не несеш відповідальності за власний хвіст, тоді виходить, що ти просто чудовисько.

* * *

Міра не розповідає про кулю ні Петерові, ані дітям, узагалі нікому. Але коли вона повертається додому, їхні сусіди — стара тітка і ще старіший дядько — сидять собі в зелених светрах на під’їзді до гаража, кожне на своєму пошарпаному розкладному стільчику. Вхідні двері до їхнього будинку відчинені, у передпокої світиться лампа. Міра помічає, що всередині стоїть дядькова мисливська рушниця, притулена до стіни. Дядько вже старий і повільний, рушниця, мабуть, навіть не заряджена, але це не має значення. Тітка киває Мірі, кажучи:

— Міро, іди поспи. Ми тут просто поспостерігаємо за рухом автівок.

Дядько розкручує термос із кавою і бурчить:

— Кажуть, що останнім часом у місті з’явилися якісь фургони для переїзду, вони щось наплутали з даними, от і приїжджають за неправильною адресою. Але в нашому кварталі цього більше не станеться.

Прості слова. Звичайний вчинок. Цього досить, щоб заявити, що ми теж тут живемо. З нами краще не заїдатися.

* * *

Теему, задумавшись, стоїть перед льодовою ареною. У приміщенні Бйорнстадського клубу темно, світло горить лише в кабінеті Петера. На що готовий чоловік заради свого клубу? Заради свого міста? Кому належить місто? Кому дозволять жити в ньому? Врешті Теему телефонує до Павука й запитує:

— Хто залишив коробку для переїзду перед Петеровим будинком?

Павук здивовано прокашлюється.

— Як правило, ти не хочеш знати, хто що робить. Ти часто… як ти там завжди кажеш? «Я дам вам знати, коли зайдете задалеко».

Це правда. У такий спосіб «Група» захищає Теему. На судовому процесі його не вдасться звинуватити в тому, про що він не знає. Але зараз Теему каже:

— Ви зайшли задалеко. Не робіть такого.

По слухавці шкребе Павукова щетина.

— Та це були… не ми. То якісь малі, щенята зі стоячої трибуни. Бляха, Теему, ти ж сам розумієш! Спочатку ті хлопчиська наслухаються своїх старих, які розказують, що всі робочі місця віддадуть Геду, потім вони чують, як ми кажемо, що Петер знесе трибуну зі стоячими місцями. Малі просто хотіли справити на тебе враження! Вони думали, що тобі сподобається!

Теему затуляє долонею очі. Тяжко зітхає.

— Ти тільки акуратно з ними. Просто припильнуй, щоб цього більше не сталося.

Павук знову прокашлюється.

— А ти це про коробку кажеш, чи… загалом про їхню сім’ю?

У Теему гострішає голос:

— Ми не зачіпаємо людей з клубу. Ми будемо стояти, коли ті паскуди зникнуть звідси, ми й зараз стоїмо, але не зачіпаємо людей з клубу.

— Ну і що буде зі стоячою трибуною?

І тоді Теему розповідає, вперше:

— Я бачився з одним… політиком. Одним другом. Він поверне нам трибуну. Ми будемо стояти на ній іще довго після того, як Петер Андерссон поїде з цього міста.

* * *

Коли насувається темрява, Беньї сидить на даху прибудови біля собачого притулку. Загасивши сигарету, він нарешті ухвалює рішення. І йде через Бйорнстад, сам-один. Він не ховається в тіні, а крокує під світлом ліхтарів. Він не ходив до школи, його практично ніхто не бачив після того, як стало відомо, що він… самі розумієте. Але зараз він не ховається.

Можливо, це по-дурному. Але рано чи пізно йому доведеться виступити проти всіх. Це місто надто мале, щоби знайти собі схованки, та й куди йому подітися? Що робити, коли прагнеш, щоб усе було так, як завжди? Піти на роботу. Сподіватися на краще.

Коли Беньї заходить до «Хутра», паб замовкає. Хтось із чужих нічого б не зрозумів, він би далі чув той самий гул і суперечки, і дзенькіт склянок, як і завжди. Але Беньї кожною клітиною відчуває, як у приміщенні не стає кисню. Він не рухається. Здається, це божевілля — прийти сюди, але Беньї ніколи не був дитиною, яка лежить у ліжку й боїться привидів і чудовиськ. Він краще відчинить усі двері, переверне всі матраци, скаже, щоб приходили і нападали на нього, якщо вже зібралися це зробити.

Краще так, аніж просто чекати.

За столиком углибині «Хутра» встає група чоловіків. Спочатку один, потім усі. Чорні куртки. Ніхто не допиває пива, вони демонстративно залишають напівповні склянки. Інші відсуваються, коли ті йдуть до дверей, але жоден чоловік навіть пальцем не зачіпає Беньї. Ніхто навіть не дивиться на нього. Вони просто минають його, виходять геть, подалі звідси. За дві хвилини те саме роблять із десяток інших — старі й молоді, одні в чорних куртках, інші без, хтось у мисливських жилетах, а хтось у білих сорочках.

* * *

Почуття — це складно. Дії — це просто.

Відар був одним із тих чоловіків, які сиділи за дальнім столиком. Ще малим він запитав Павука, чому той так люто ненавидить гоміків. Павук упевнено відповів: «Тому що це гидко! Чоловіки — це чоловіки, жінки — це жінки, а оце — якась, бляха, несправжня стать десь посередині! Є одне дослідження — ти чув? Їм чогось не вистачає в мозку, якоїсь речовини, а ти знаєш, кому ще бракує тієї речовини? Педофілам і тим, хто спить із тваринами, і всяке таке лайно. Відаре, це хвороба, вони не такі, як ми!».

Відар у це не повірив. Та й зараз не вірить. Але коли Павук, Теему та інші встають і виходять, Відар теж іде. Тому що змалку він засвоїв, що солдати тримаються разом. У нього нема ненависті до Беньї, він просто любить своїх братів. Зрозуміти це і складно, і просто водночас.

* * *

Паб уже давно зачинено, але Рамона і Беньї ще сидять. Лише вдвох.

— Це ж… у людей стільки лайна