Знедолені - Віктор Гюго

— Понмерсі? — запитав Маріус, збліднувши.

— Так, так. Понмерсі. А ви його знали?

— Це мій батько, добродію, — сказав Маріус.

Старий сплеснув руками й вигукнув:

— То ви той самий хлопчик! Авжеж, він і справді має вже бути дорослий. О, бідолашний юначе! Знайте ж принаймні, що ваш батько любив вас до нестями!

Маріус провів старого аж до його дому. Наступного дня він сказав панові Жільнорману:

— Ми з друзями домовились поїхати на полювання. Ви дозволите мені відлучитися на три дні?

— Хоч на чотири! — відповів дід. — Їдь собі, розважайся.

І, підморгнувши, прошепотів дочці:

— Якась любовна інтрижка!

6. До чого може призвести знайомство з церковним старостою

Куди їздив Маріус, ми довідаємося трохи згодом.

Три дні його не було в Парижі, а повернувшись, він пішов до бібліотеки свого факультету й замовив підшивку «Монітера».

Він перечитав «Монітер», перечитав усі історичні твори про Республіку та Імперію, прочитав «Спогади», продиктовані Наполеоном на острові Святої Єлени, переглянув щоденники очевидців, воєнні зведення, заклики й відозви. Коли Маріус уперше натрапив на батькове прізвище у воєнних зведеннях великої армії, він цілий тиждень після того ходив наче в лихоманці. Він навідав генералів, під чиїм началом служив Жорж Понмерсі, і серед них графа Г. Церковний староста Мабеф, якому він зробив візит, розповів йому про життя полковника у Верноні, про його самотність, про квіти. Маріус таким чином до кінця пізнав свого батька — людину тонких почуттів і лагідної вдачі, рідкісне поєднання ягняти й лева.

А тим часом, захопившись розслідуваннями, що забирали весь його час і всі його помисли, Маріус майже не бачився з Жільнорманами. Він з’являвся на сніданок або обід і потім відразу зникав. Тітка бурчала. Старий Жільнорман усміхався:

— Ба! Настала пора дівчаток!

Іноді старий додавав:

— Ну й чортівня! Я думав, ідеться про інтрижку, а це, виявляється, справжня пристрасть.

І справді, то була пристрасть.

Маріус почав боготворити свого батька.

Різко змінились і його погляди. Минуле, в яке він заглянув, приголомшило і спершу навіть засліпило його.

Республіка, Імперія — раніше ці слова здавались Маріусові жахливими. Республіка ввижалася йому гільйотиною в сутінках. Імперія — шаблею посеред темної ночі. Та ось Маріус заглянув туди, й там, де сподівався знайти тільки хаос і морок, він із неймовірним подивом, до якого домішувалися радість і страх, розгледів сліпучі зорі: Мірабо, Верньйо, Сен-Жюста, Робесп’єра, Каміля Демулена, Дантона[34] — і сонце, що виходило з-за обрію, — Наполеона. Коли минуло перше засліплення, він побачив Республіку й Імперію у зовсім іншому світлі, ніж бачив їх досі: Республіку як торжество громадянського права, повернутого народові; Імперію як торжество французького духу, поширеного на всю Європу. За Революцією він побачив образ народу, а за Імперією — образ Франції.

І тоді Маріус збагнув, що досі він не розумів ні своєї країни, ні свого батька. Його мучило каяття й проймав розпач при думці, що він прозрів так пізно, що тільки могилі він може вилити свою душу. О, якби його батько був живий, він, Маріус, кинувся б йому на груди й сказав: «Батьку! Це я, твій син! У нас одне серце!» Він би обняв його й окропив слізьми його сиву голову, він би милувався батьковим шрамом, поклонявся його одежі, тиснув йому руки й цілував ноги! О, чому батько помер так рано, помер, не дочекавшись, ні справедливості, ні любові сина!

Виправдавши батька, Маріус, природно, змінив свій погляд і на Наполеона.

Хоч це йому далося не так легко.

З дитинства він чув про Бонапарта тільки погане. Партія Реставрації ненавиділа Наполеона ще дужче, ніж Робесп’єра. Вона досить уміло скористалася втомою нації й ненавистю матерів, чиї сини полягли на полях битв. Отож Бонапарта перетворили майже на страховище, й Маріус ніколи не мав про цього чоловіка якогось іншого уявлення.

Та ось він почав читати книги з історії, переглянув багато документів, і завіса, яка затуляла від нього Наполеона, розчахнулася. Маріус побачив перед собою щось грандіозне і помалу став усвідомлювати, що його уявлення про Бонапарта було хибне. З кожним днем неприязнь танула, і на зміну їй прийшов захват.

Однієї ночі Маріус був сам-один у своїй мансарді. Горіла свічка. Він читав, сидячи біля відчиненого вікна. Як зачаровує твоє видовище, ніч! Дивні звуки долинають невідомо звідки, розпеченою жариною блимає Юпітер, у тисячу двісті разів більший за нашу Землю, чорне небо мерехтить блискучими зорями!

Маріус читав зведення великої армії, ці героїчні рядки, написані на полях битв. Іноді йому потрапляло на очі прізвище батька і постійно — ім’я імператора. Уся велика імперія постала перед його зором. Поступово Маріус поринув у якийсь дивний стан. Він чув гуркіт барабанів, гарматні постріли, звуки сурми, розмірену ходу батальйонів, важкий чвал кінноти. Час від часу він підводив очі до неба й бачив, як у незглибимому просторі палахкотять грандіозні сузір’я, потім опускав погляд на книжку і там теж помічав якісь невиразні громаддя, що перебували в постійному русі. Серце йому стислося. Він був у нестямі, тремтів і задихався. Несподівано, сам не розуміючи, що з ним відбувається, Маріус підхопився на ноги, простяг руки у відчинене вікно, втупився у темряву, в тишу, в повиту мороком нескінченність, у вічну неозорість і вигукнув: «Слава імператору!»

Від тієї миті усе змінилося. Корсиканський людожер, узурпатор, тиран, комедіант, що брав уроки в Тальма,[35] африканський отруювач, тигр, Буонапарте — усе це розвіялось, і натомість виник осяйний образ Цезаря. Для Жоржа Понмерсі імператор був тільки улюбленим полководцем, яким захоплюються і за якого йдуть на смерть; для Маріуса він став чимось більшим — творцем могутньої французької держави, яка прийшла на зміну Стародавньому Риму й підкорила світ. Наполеон мав, звичайно, свої вади, він припускався помилок й навіть чинив злочини — тобто був людиною, але царственою навіть у своїх помилках, величною у своїх вадах, могутньою у своїх злочинах. Він утілював у собі Францію, яка мечем підкорила Європу. Наполеон став для Маріуса людиною-народом подібно до Ісуса, що був людино-богом.

Як і кожен навернений у нову віру, Маріус п’янів від неї й заходив у своїй прихильності надто далеко. Така була його вдача; покотившись під укіс, він уже не міг зупинитися. Фанатичне захоплення наполеонівським мечем змішалося в його уяві з відданістю наполеонівській ідеї. Він не помічав, що, схиляючись перед генієм, водночас схиляється перед грубою силою. Він припустився і багатьох інших помилок. Як у своїй оцінці злочинів старого режиму, так і в своєму захваті перед славою Наполеона,