Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс

— Фотографування! — скрикнув містер Піквік.

— З вас знімуть портрет, сер, — пояснив кремезний тюремник. — Портрети в нас роблять знаменито. Затримують вас тільки на хвилиночку, а схожість — надзвичайна. Заходьте, прошу, сер, і будьте як дома.

Містер Піквік пристав на запрошення й сів, а Сем, спершись на спинку крісла, шепнув йому, що фотографування тут — умовний термін. Під цим словом у тюрмі розуміють огляд арештанта всіма тюремниками, які мусять уміти відрізняти в’язнів від одвідувачів.

— Нехай так, Сем, — сказав містер Піквік. — Я хотів би тільки, щоб артисти ці приходили швидше. Тут все ж буває публіка.

— Вони не забаряться, я думаю, — заспокоїв свого пана Сем.

І дійсно, сеанс незабаром розпочався. Огрядний тюремник, відбувши свою варту, сів побіч і час від часу кидав нібито випадкові погляди на містера Піквіка, а довгий худорлявий чоловік, що заступив його на варті, сунувши руки під фалди фрака, став напроти і не спускав нашого героя з ока. Третій — похмурий джентльмен, очевидячки, відірваний від чаю, бо не встиг ще пережувати залишків хліба з маслом — примостився коло самого містера Піквіка і, поклавши руки на коліна, вивчав його зблизька. Незабаром до гурту приєдналось ще двоє; вони й собі втупили очі в обличчя в'язня. Містер Піквік почував себе дуже погано і ввесь час совався на своєму стільці. Але, доки сеанс не скінчився, він нікому не зробив зауваження; навіть Семові, який, стоячи позад нього, почасти міркував про прикре становище свого пана, а почасти з превеликим задоволенням уявляв собі, як би то було добре, якби йому дозволили кинутись на цих тюремників і гаразд налатати їм боки: всім разом і кожному зокрема.

Нарешті фотографію зняли і містерові Піквіку сказали, що тепер він може йти до камери.

— А на чому ж я спатиму сьогодні? — спитав учений муж.

— Я й сам не знаю цього, — відповів кремезний тюремник. — Завтра ми примістимо вас кудинебудь, і там ви спроможетесь улаштуватись так, що й уставати не схочете. Перша ніч, звичайно, буває не така вже спокійна, але завтра все буде гаразд.

По досить довгій дискусії виявилось, що в одного з тюремників є ліжко, яке він міг би на цю ніч найняти, і містер Піквік радо погодився заплатити за нього.

— Ходім зі мною, я вам зараз же покажу ваше ліжко, — сказав тюремник. — Воно не дуже велике, але спати на ньому — прямо насолода. Сюди, сер.

Вони пройшли внутрішніми воротами і спустились на кілька східців униз. Ключ за їхніми спинами повернувся, і містер Піквік уперше за своє життя опинився між мурів тюрми для винуватців.

РОЗДІЛ XXX

Що бачив містер Піквік, потрапивши до Флітської тюрми, яких в’язнів зустрів там і як перебув ніч.

Містер Том Рокер — джентльмен, що супроводив містера Піквіка, — зійшовши вниз сходами, раптом узяв праворуч, пройшов у відчинені навстіж двері, піднявся по інших, коротеньких сходах і ступив у довгий вузький коридор, брудний і низький, ледве освітлюваний з двох протилежних кінців парою вікон.

— Оце тут, — сказав джентльмен, сунувши руки в кишені І через плече поглядаючи на містера Піквіка, — оце тут у нас зала для прогулянок.

— А! — промовив містер Піквік, дивлячись на темні засмічені сходи, що, здавалось, вели до цілого ряду вогких похмурих склепів, — а то, певне, льохи, де в’язні переховують своє вугілля. Неприємна штука, я думаю, спускатись туди, але зате вони дуже вигідні.

— Дивно було б, якби не були вони вигідні, — відповів джентльмен. — Адже там живе чимало люду, і добре живуть, насмілююсь гадати.

— Любий друже, — сказав містер Піквік, — невже ви хочете сказати, що в цих жахливих підземеллях мешкають людські істоти?

— Як то хочу сказати? — обурився й здивувався містер Рокер. — А чому б я не казав цього?

— Живуть! Вони живуть там унизу? — вигукнув містер Піквік.

— Авжеж живуть там унизу й помирають, і помирають досить часто. І що вас дивує? Зрештою, це зовсім непогане місце, правда ж?

Рокер, кажучи це, дивився на містера Піквіка досить люто і, бувши в стані збудження, бурмотів щось неприємне, а тому останній джентльмен узяв за краще не підтримувати розмову на таку тему. Потім містер Рокер побрався вгору іншими сходами, такими ж брудними як і ті, що вели до місця, про яке вони тількищо говорили, а містер Піквік з Семом ішли слідом за ним.

— А це, — промовив містер Рокер, спиняючись, щоб перевести дух, коли вони зайшли в коридор такого точнісінько розміру як і нижній, — це — наша кав'ярня. Ще вище — третій поверх, а ще вище — дах. А кімната, де ви спатимете сьогоднішню ніч, от тут. — Вимовивши все це єдиним духом, містер Рокер, у супроводі містера Піквіка та Сема Веллера, побрався вгору ще одними сходами.

Ці сходи освітлювались різноманітними вікнами, приміщеними близько від підлоги, і виходили на рінистий двір, обгороджений високим цегляним муром із залізними зубцями на гребені. Двір, як пояснив містер Рокер, правив за майдан для гри в м’яч, а з дальших пояснень того ж джентльмена виявилось, що ближче до Фарінгтонської вулиці існує ще й менший двір, узиваний „картинна галерея", бо на мурі там, за дуже старих часів, один ув’язнений маляр намалював на дозвіллі військові кораблі під усіма парусами та інші художні твори.

Подавши зазначені відомості, очевидно, більше з метою полегшити своє сумління, позбавивши його таких видатних фактів, ніж щоб просвітити містера Піквіка, провідник добрався нарешті до коротенького проходу на третьому поверсі, і, відчинивши двері в кінці його, виявив за ними апартаменти зовсім не привабливого вигляду, де стояло вісім чи дев’ять залізних ліжок.

— О! — сказав містер Рокер, притримуючи двері, щоб вони не зачинялись, і переможно поглядаючи на містера Піквіка. — Оце і є ваша кімната.

На обличчі в містера Піквіка проте позначилось так мало задоволення кімнатою, що ображений Рокер звернувся до Сема, який до того часу додержував гордовитої мовчанки.

— Це — кімната, молодий чоловіче, — промовив містер Рокер.

— Бачу, — відповів Сем і приязно кивнув головою.

— Такої кімнати ви не знайдете й у Фарінгтонському готелі; як ви думаєте? — поблажливо усміхнувся містер Рокер.

Містер Веллер примружив одне око. Це могло означати і те, що він згоден з містером Рокером, і те, що він не згоден із ним, і те, нарешті, що в цьому питанні він