Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк
Рот, звичайно, давно вже забув, у яких сім'ях були вбиті на війні. Він роздавав листівки будь-кому, і коли навіть за ним ішов хтось із патріотів пивної бочки й стежив, щоб образливий лист потрапив за адресою, показуючи Ротові квартиру й потім ховаючись, все одно часом бували помилки, і Рот переплутав кілька листів. Так лист, адресований Лізі, потрапив до вікарія Бодендіка. В ньому їй пропонували прийти о першій годині ночі в кущі за церквою божої матері за винагороду в десять мільйонів марок. Бодендік вистежив тих, що чекали на Лізу, як індійців, і, несподівано з'явившись перед ними, двох стукнув лобами, а третьому, котрий хотів накивати п’ятами, так дав у зад, що той аж полетів у повітря і ледве втік. Тільки після цього Бодендік, котрий умів майстерно сповідати грішників, почав випитувати своїх полонених, частуючи їх добрячими ляпасами. Відчуваючи на собі його велетенську селянську лапу, ті заговорили досить швидко, а тому, що обидва були католиками, Бодендік вияснив їхні прізвища і наказав, щоб вони або завтра ж прийшли до нього сповідатися, або він заявить про все в поліцію. Ті, звичайно, вибрали сповідь. Бодендік дав їм ego te absolvo, але вчинив з ними так, як колись зі мною соборний пастор: в спокуту велів їм цілий тиждень нічого не пити, а потім знову прийти на сповідь. Оскільки ті боялися, що їх відлучать від церкви, то через тиждень прийшли до Бодендіка, а він безжально й суворо наказав їм щотижня сповідатися і перестати пити. Таким чином він зробив з них взірцевих, тверезих християн, хоч вони зубами скреготіли від люті.
Бодендік так ніколи й не дізнався, що третім був майор Волькенштейн і що йому після вікарієвого стусана довелось пройти курс лікування простати, внаслідок чого він став ще войовничішим і кінець кінцем перейшов до нацистів.
Двері в будинку Кнопфа відчинені навстіж. Звідти долинає стукіт швацьких машинок. Вранці привезли сувій чорної матерії, і тепер маги з дочками шиють собі траурні сукні. Фельдфебель ще не помер, однак лікар заявив, що це справа кількох годин, щонайбільше кількох днів. Стан у Кнопфа безнадійний. Репутації сім’ї було б завдано великої шкоди, якби жінки зустріли його смерть у світлих сукнях, тому вони так поспішають. У ту мить, коли Кнопф спустить дух, жінка й дочки будуть при повній зброї: у чорних сукнях, чорних непрозорих панчохах і навіть у чорних капелюшках, а фрау Кнопф натягне ще й чорну вуаль. Вимоги міщанської благопристойності буде задоволено.
Лиса Георгова голова, ніби головка сиру, пропливає повз саме підвіконня. З ним іде Плаксивий Оскар.
— Який курс долара? — питаю я, коли вони з’являються в конторі.
— Сьогодні о дванадцятій годині — рівно мільярд, — відповідає Георг. — Якщо хочете, можна відсвяткувати ювілей.
— Можна. А коли ми збанкрутуємо?
— Коли все розпродаємо. Що ви питимете, пане Фукс?
— Що є. Шкода, що у Верденбрюці немає російської горілки.
— Російської горілки? Ви були під час війни в Росії?
— Ще б пак! Навіть служив комендантом кладовища. Чудові були часи!
Ми вражено дивимось на Оскара.
— Чудові часи? — повторюю я. — І це кажете ви, такий чутливий, що можете навіть за потребою плакати?
— Так, чудові часи! — рішуче заявляє Плаксивий Оскар і нюхає хлібну горілку, ніби боїться, що ми хочемо його отруїти. — Їж, скільки влізе, пий, що хочеш, від фронту далеко — чого ще треба? А до смерті людина звикає, як до заразної хвороби.
Він церемонно пробує горілку. Ми трохи спантеличені глибиною його філософії.
— Є люди, котрі звикають до смерті, як до четвертого партнера у грі в скат, — кажу я. — Як от грабар Ліберман. Для нього це все одно, що вирощувати сад на цвинтарі. Але такий художник, як ви!
Оскар поблажливо посміхається.
— Ну, це ж зовсім не те! Ліберманові не вистачає справжнього метафізичного чуття до одвічної правди мудрих слів: «Умри і відродись».
Ми з Георгом збентежено перезираємось. Може, Плаксивий Оскар — невдалий поет?
— І давно це у вас? — питаю я. — Оце «умри і відродись»?
— Та так собі. Принаймні підсвідомо уже давно. А хіба у вас, панове, немає такого чуття?
— У нас воно з'являється лиш інколи, — відповідаю я. — Здебільшого перед тим, як сідаємо їсти.
— Якось нам оголосили, що приїде його величність, — мрійливо каже Оскар. — Боже, який зчинився переполох! На щастя, поблизу було ще два кладовища, і ми змогли в них дещо позичити.
— Що позичити? — питає Георг. — Надгробки? Чи квіти?
— Та з квітами й надгробками було все гаразд. Чисто по-армійському, розумієте? Ні, позичити трупів.
— Трупів?
— Авжеж трупів! Ясна річ, не самих трупів, а того, чим вони були колись. Рядових, звичайно, на кожному кладовищі було скільки завгодно, єфрейторів, унтер-офіцерів, фельдфебелів і лейтенантів теж, а от з вищими чинами виникли труднощі. Мій колега з сусіднього кладовища мав, наприклад, трьох майорів, а я не мав жодного. Зате в мене було два підполковники й один полковник. От я й виміняв у нього за одного підполковника двох майорів. І ще й одержав жирну гуску на додачу — так соромно здавалось моєму колезі не мати жодного підполковника. Він просто не уявляв собі, як погляне у вічі його величності, коли в нього не буде жодного підполковника.
Георг закриває обличчя рукою.
— Мені навіть зараз страшно подумати про це.
Оскар киває і запалює сигару.
— Все це ще дрібниці, порівнюючи з третім кладовищем, — неквапливо веде він далі.— Там взагалі не було нічого путнього. Лейтенантів, звичайно, безліч, але хоч би один майорі Комендант був у відчаї. Я ж мав багатий вибір і врешті поміняв одного з майорів, одержаних за підполковника, на двох капітанів і одного кадрового фельдфебеля, звичайно, більше з люб’язності. Капітанів я мав і своїх досить, тільки кадрові фельдфебелі траплялися рідко. Ви ж знаєте, ці свині завжди тримаються якнайдалі від передової і майже ніколи не йдуть під кулі, тому вони й ставляться до солдатів, як шкуродери… Отже, я взяв собі цих трьох, бажаючи зробити ласку своєму колезі, до того ж мені було приємно мати кадрового бовдура, який уже більше не міг горлати на своїх підлеглих.
— А генерала у вас не було? — питаю я.
Оскар махає рукою.
— Що вигадали! Убитий генерал — така сама дивина, як… — він шукає, з чим би порівняти. —
