Син сонця - Мирослава Горностаєва

— Пані Радго…, - тихо сказав Арджуна.

— Я не пані, а дружина сути! — вигукнула Радга, — ви принижували мого сина, називаючи його моїм ім'ям! Для чого нині прийшли на похорон Радгеї? Забирайтесь геть, і святкуйте перемогу, яку здобули не як воїни, а як злодії!

— Вельмишановна Радго! — знову озвався Пхальгуна, — я не знав… Не знав, що маю такого брата!

— А знав би, то не стріляв би у безборонного? — єхидно спитала Радга.

— Нині, - з мукою вимовив Арджуна, — коли поруч зі мною немає Крішни, мене пече сором, страшніший за полум'я, і я заздрю мертвому брату. Та тільки погляне на мене володар Двараки, муки совісті припиняються, а світ стає іншим. Вашого сина вбив Крішна моєю рукою! Благаю, дозвольте мені проститися з братом, доки я ще можу почувати себе… людиною!

Радга аж похитнулась від цих слів. Як і всі у Гастінапурі, вона наслухалася від князівської челяді багацько пліток про володаря Двараки. Одна й найголовніша оповідала, що вельможний родич княгині Прітги є втіленим божеством.

Жінка наче вперше побачила змучене душевним болем лице Арджуни, сиві пасма в чубі переможця, карі очі, схожі на дві рани… Пхальгуна не тішився звитягою, він заздрив її мертвому сину…

— Як загинули твої діти, князю? — раптом вихопилося у неї.

— Абгіманью поліг у битві, - сказав Арджуна, анітрохи не здивувавшись цьому запитанню, — а інших вбило моє нечестя!

— Що ти говориш, Арджуно?! — вигукнув Бгімасена, а Юдгіштгіра й близнюки пригноблено опустили голови.

— Ти сам знаєш, брате, — озвався Пхальгуна, — що я говорю правду!

- Іди, — мовила Радга до нього трохи не лагідно, — простися… Аби все склалося інакше, — вона скоса зиркнула на зціпенілу Кунтідеві, - ти був би йому добрим братом, давній вороже… І він завжди так вважав, мій Карна.

Арджуна підійшов до стосу, обережно піднявся по драбинці і підняв краєчок стягу Ангу, яким укрили Вайкартану.

— Все життя ми суперничали з тобою, — сказав, дивлячись в мертве обличчя, — все життя сперечались, хто кращий… Нині я визнаю твою першість, старший брате! Прощавай же, Вріша Каунтея Партга! Прощавай, бо душа моя належить володарю Двараки і ніколи не зустрінеться з твоєю! А пробачення у тебе не просить брат Арджуна, бо такі як ти не вибачають підлости, брате мій… вороже мій!

Потім спустився на землю і відійшов до братів.

І спалахнули чотири вогнища, і впала на землю зомліла Кунтідеві, і Сатьясена сухими очима дивився в полум'я, шепочучи молитву сонцепоклонників, і понуро дивилися на вогонь Пандави, зовсім не схожі на щасливих переможців.

А ранком, коли біля вогнищ зостались тільки рідні, Радга зібрала до скринечок те, що лишилося від сина і онуків, Чаті підігнав колісницю, а вояки, котрі проводжали Карну в останню дорогу, роздобули в покинутому таборі вози й коней. Цим невеликим обозом Сатьясена, юний князь Ангу, і відбув до Чампи.

Минуло кілька літ, та все не гоїлась рана у серці єдиного зацілілого сина Карни. Сатьясена укріплював Чампу і навчав військо, набране з юних кшатріїв, котрі не приймали участи у битві. До піхотинців він призначив наставниками найманців Крітавармана, а ратгінів намагався вчити сам, повторюючи те, що колись говорив батько старшим братам та йому самому.

Мешканці Чампи з жалем згадували про Сина Сонця. Карна був справедливим володарем, син же його намагався стати таким. Не раз, вирішуючи якусь складну справу, юний князь кликав на поміч батькову тінь… Обидві княгині часто нишком плакали, дивлячись, як передчасне змужніння змінює обличчя Сатьясени, а стара Радга наче вдруге віднайшла сина і часто, забуваючись, називала онука Васушеною.

Тим часом не настало спокою у Бгаратаварші. Пандави захоплювали знекровлені Великою Битвою князівства одне за одним, а Гастшапуром за їх відсутньости правив намісник — зрадник Юютсу, єдиний з синів Дгрітараштри, котрий лишився в живих.

На обличчі Юютсу так і зостався слід від бича Карни, тож гастінапурці продражнили його Рубцюватим Шудрою, а жоден сута з вулиці колісничних не став до нього на службу, і довелося наміснику наймати візничих у іншому місті.

Арджуна ж захопив князівство тригартів і змусив до покори юного князя Сур'явармана, батько якого поліг на Курукшетрі. Наступною жертвою Непереможного стало князівство саувірів. Хоробрі підданці загиблого Джаяратги запекло бились за свою волю, і залилась кров'ю земля древнього Сінду. Та здолав і їх Арджуна, і лише невтішній Дугшалі, вдові Джаяратги і рідній сестрі загиблих Кауравів, вдалося вимолити у родича пощаду для нечисленних бранців. Сатьясена, котрому вивідачі доповідали про кожний крок убивці батька, очікував війни і готувався до неї.

І ось загони великого воїна перетнули кордон Ангу, та шлях їм перегородило військо Сатьясени. Виїхав Пхальгуна перед свої лави і засурмив у мушлю, кличучи молодого князя на переговори. Та наче холодна рука стисла серце того, хто ніколи не відав страху, коли побачив він супротивника. Молодий ратгін з арійським луком в руках мав лице Карни, юного Карни тих часів, коли той виграв князівські змагання.

— Скорися, Сатьясено! — мовив Арджуна, — війська у тебе — жменька, а й більші від Ангу князівства піддались під мою руку!

Знайомим вогнем спалахнули сині очі молодого князя, і відповів він голосом Карни, і здригнувся від звуку того голосу Непереможний.

— Найдорожче для арія — воля! Я битимусь з вами, сину Кунті, до перемоги, або до загину!

Зітхнув глибоко Арджуна і мовив:

— Нині немає поруч зі мною Крішни, та все одно мало лишилося в душі моїй від колишнього Арджуни. Однак, це маю вирішити я сам! Зоставайся ж з миром, сину Карни! Війни не буде!

— Але я хочу з вами битись! — вигукнув запально Сатьясена, — і ніколи не скорюся ні вам, ні братам вашим! Чому ви не приймаєте бою?!

— Бо не хочу вдруге стріляти у власну совість! — відповів Арджуна і просурмив сигнал відходу.

Сатьясена був вельми