Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Буржуазні партії, комуністи й соціалісти галасують хором і тішаться: благодать сходить згори[161]. Тобто від держави, від закону, від вищого порядку. Воно й видно! Для всіх громадян, що живуть у державі, свободи закріплені в конституції. Там вони надійно зафіксовані. А ту свободу, яка нам потрібна, ніхто нам не дасть, її треба взяти самому. Ця конституція хоче збити розумних людей з пантелику, але, товариші, а що ви робите зі свободами, які лише на папері, з писаними свободами? Коли тобі потрібна якась свобода, то зразу приходить поліцай і лупить тебе кийком по голові; ти кричиш: у чому річ, в конституції сказано так і так, а він тобі на це: дурниці, нічого подібного, і він має рацію; він узагалі не знає конституції, зате знає свій статут, а ще він має кийок, щоб усі стулили свої писки.
Скоро не буде жодної можливості організувати страйк у важливих галузях промисловости. Ви одержали гільйотину у вигляді арбітражних комісій, а тепер спробуйте поворухнутися!
Товариші, проходять вибори за виборами, і нам кажуть, що цього разу вже буде краще, ви тільки постарайтесь, напружте сили, агітуйте вдома й на роботі, ще п'ять голосів, ще десять голосів, ще дванадцять голосів, а тоді самі побачите, самі відчуєте. Ви таки відчуєте, ще б пак! Вас вічно водять по колу, як сліпих, адже все залишається по-старому. Парламентаризм подовжує злиденне життя робітництва. Ось ведуть мову про кризу правосуддя, мовляв, правосуддя слід реформувати, реформувати згори й донизу, склад суддів слід оновити, судді мають бути республіканськими, справедливими, мають бути опорою для держави. Але нам нових суддів не треба. Ми взагалі не хочемо жодної юстиції — ні нинішньої, ні нової. Ми повалимо всі державні інститути шляхом прямої дії мас. У нас є для цього засоби: відмова від роботи. Як то в пісні співається: хай зупиняться всі колеса. Але ми не збираємося співати. Ми не дамо приспати себе за допомогою парламентаризму, соціальних кас та всього того соціально-політичного обману. Ми виступаємо проти держави, ми за беззаконня і за взаємодопомогу!»
Франц походжає з хитруном Віллі залою, слухає промови, купує брошурки, запихає їх собі до кишень. Загалом він не любить політики, але Віллі його обробляє, Франц із цікавістю слухає, йому здається, що він ухопив, про що йдеться, слова заторкують його, та потім він знову до них байдужий. Проте Віллі від нього не відстає.
«Нинішній соціальний лад ґрунтується на економічному, політичному та соціальному закріпаченні робочого люду. Він утверджується правом власности, монополією володіння засобами виробництва, а також державою, що є монополією влади, її виразником. Не задоволення природних людських потреб, а розрахунок на отримання прибутку — ось що сьогодні є основою виробництва. Кожен поступ техніки призводить до неконтрольованого зростання багатства класу власників та подальшого зубожіння широких мас. Держава служить для захисту привілеїв класу власників та придушенню широких мас, усіма засобами підступу й насильства вона намагається втримати свою монополію та класові розбіжності. З виникненням держави починається доба організованого насилля меншости над більшістю. Особа стає маріонеткою, дрібним гвинтиком величезного механізму. Прокиньтеся, люди! Ми прагнемо не захоплення політичної влади, як усі інші партії, а її повного усунення. Ми відкидаємо співпрацю в так званих законодавчих органах, оскільки вони тільки примушують рабів ставити печать закону на своє власне рабство. Ми відкидаємо всі свавільно накреслені політичні й національні кордони. Націоналізм є релігією сучасної держави. Ми відкидаємо будь-яку національну єдність: за нею криється владарювання класу власників. Прокиньтеся, люди!»
Франц Біберкопф ковтав усе, чим його частував Віллі. Якось після зборів вони сиділи в шинку й устрягли в сварку з одним робітником старшого віку. Віллі його вже знав, а робітник думає, що Віллі його колега з того самого підприємства, він хоче заохотити того займатися агітацією. А зухвалий Віллі все з нього сміється: «Послухай, відколи це я став тобі колегою, я ж не працюю на фабрикантів». — «Ну, то роби це там, де ти працюєш». — «А там мені робити нічого. Там, де я працюю, всі вже давно знають, що їм робити».
Віллі аж згинається від реготу. Ну дає! Щипає Франца за ногу — ще тільки бракувало бігати з горщиком клейстеру по вулицях і розклеювати для них їхні плакати. Віллі зі сміхом поглядає на робітника, а в того вже сивина у волоссі, сорочка на грудях розстебнута. «От скажи, ти ж продаєш газети, «Пфаффеншпіґель»[162], «Чорний прапор»[163], «Атеїст»[164]; а ти хоч раз зазирав, що там у них написано? — «Послухай, товаришу, обережніше, щось тебе заносить. Хочеш, покажу тобі, що я сам написав?» — «Гаразд, гаразд. Отже, ти в нас поважна людина. То, може, принагідно перечитаєш, що ти там понаписував, і дотримуватимешся цих своїх приписів. Ось тут стаття «Культура і техніка». Ану послухай: «Єгипетські раби, без машин, десятиліттями будували гробниці своїх царів, а європейські робітники з машинами гарують заради чийогось приватного капіталу. Поступ? Можливо. Але для кого той поступ?» То що, мені також іти працювати для того, щоб Круп в Ессені або Борзіг в Берліні мали за місяць на тисячу марок більше? Послухай, дивлюсь я на тебе і ніяк не можу второпати, що ти за людина. І ти ще кажеш, що ти прихильний «прямої дії»? Де ж це вона в тебе? Я нічого не бачу. Може ти, Франце, щось бачиш?» — «Та годі тобі, Віллі». — «Ні, ти все-таки скажи мені, в чому різниця між оцим товаришем та якимось членом СДПН?»
Робітник міцніше вмостився на стільці. Віллі: «Для мене нема жодної різниці, прямо тобі кажу. Різниця лише на папері, в газеті. Ну добре, хай ви доб'єтеся того, чого прагнете! І що ви з тим робитимете? Не знаєш? Отож! І якщо мене хтось спитає про тебе, що ти робиш, то я скажу: те саме, що й типи з СДПН. Точнісінько те саме; ти так само стоїш біля верстата, приносиш додому якийсь дріб'язок, а акціонерне товариство за твій рахунок роздає дивіденди. Ось так європейські робітники десятиріччями гарують біля машин на благо приватного капіталу. І це ти сам написав?»
Сивий робітник поглядяє то на Франца, то на Віллі, озирається, там, за шинквасом, стоять такі самі, як він, робітник присовується впритул до столика й пошепки питає: «Ну, а ви що робите?» Віллі кивнув до Франца: «Скажи йому». Але Франц спершу відмовляється, каже, що політичні балачки його не цікавлять. А сивий анархіст не відстає: «Ми ж не про політику, а про
