Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Штайнбреннер уже не сміявся.

— Ти говориш так, немов ідеться бозна про що. Наче там катастрофа!

— Я нічого не кажу. Я лише повторюю те, що нам пояснював капітан СС.

Штайнбреннер пильно подивився на Гребера.

— Ти одружився?

— Звідки ти знаєш?

— Я все знаю.

— Дізнався в канцелярії. Не корч із себе велике цабе. Ти частенько буваєш у канцелярії, еге ж?

— Я буваю там, коли мені треба. А якщо поїду у відпустку, то теж одружуся.

— Он як! І в тебе вже хтось є?

— Донька оберштурмбанфюрера мого міста.

— Ого!

Штайнбреннер не відчув іронії.

— Підбір крові першокласний, — захоплено провадив він далі. — Північнофризька з мого боку, рейнсько-нижньосаксонська — з її.

Гребер не відводив погляду від багряного російського заходу сонця. Кілька ворон, мов чорні ганчірки, мигали на його тлі. Штайнбреннер, насвистуючи, пішов. Гребер ліг на нари. Фронт гуркотів. Ворони кружляли. Йому раптом здалося, що він нікуди звідси не виїжджав.

Від півночі до другої ранку Гребер був у караулі й обходив село. На тлі фронтових заграв чорніли руїни. Небо здригалося від залпів артилерії і то світлішало, то темнішало. У липкій грязюці чоботи стогнали, мов душі проклятих грішників.

Біль дав себе знати несподівано, без попередження. Усі ці дні в дорозі Гребер ні про що не думав і був наче отупілий. Тепер зненацька його так різонуло всередині, немовби все тіло роздирали на шматки.

Гребер став і почекав. Він не ворушився. Він чекав, поки ножі почнуть краяти його, викликати нестерпну муку, поки вони дістануть ім’я, і тоді на них можна буде вплинути силою розуму, розрадою або, в крайньому разі, терплячою покорою.

Але нічого цього він не відчував. Нічого, крім гострого болю втрати. Втрати навіки. Містка в минуле не було. Він мав усе і все втратив. Він прислухався до себе. Десь же повинно бути хоч відлуння надії. Гребер його не чув. Усередині була тільки порожнеча й невимовний біль.

«Ще не пора, — подумав Гребер. — Усе ще повернеться, пізніше, коли пройде біль». Він спробував викликати в собі надію, він не хотів, щоб усе минуло, він хотів утримати її, навіть якщо біль стане ще нестерпнішим. «Надія повернеться, головне — витримати», — казав він собі.

Гребер почав називати імена та пригадувати події. З туману постало розгублене обличчя Елізабет. Воно було таке, яким він бачив його востаннє. Усі інші її обличчя розпливлися; тільки це було чітке й виразне. Він спробував уявити собі сад і будинок фрау Вітте. Це йому вдалося, але десь так, як тоді, коли натискуєш на клавіші рояля і не чуєш звуку. «Що сталося? — думав він. — Можливо, з нею щось сталося? Або вона втратила свідомість? Може, обвалився будинок і вона мертва?»

Нарешті він витяг із грязюки чоботи. Мокра земля чвакнула. Гребер відчув, що весь мокрий від поту.

— Так ти зовсім замучишся, — зауважив хтось.

Це був Зауер. Він стояв у кутку зруйнованої стайні.

— Крім того, тебе чути за цілий кілометр, — провадив він далі. — Що ти робиш? Гімнастику?

— Зауере, ти одружений, га?

— Звичайно. Коли є господарство, то треба мати й жінку. Без жінки не нагосподарюєш.

— І давно ти одружений?

— П’ятнадцять років. А що?

— Як воно буває, коли довго одружений?

— Чоловіче, що ти питаєш! Що як буває?

— Ну, можливо, це схоже на якір, який тебе тримає? Або на щось таке, про що весь час думаєш і до чого прагнеш скоріше вернутись?

— Якір? Який там іще якір? Певна річ, я про це думаю. Ось і сьогодні, цілий день. Скоро пора садити і сіяти. Просто голова йде обертом від цих думок.

— Я маю на увазі не господарство, а дружину.

— Це те саме. Я ж тобі пояснив. Без жінки немає справжнього господарства. Але що тобі від того? Нічого, крім клопоту. Та ще й цей Іммерман. Скрізь натякає, нібито полонені сплять з усіма самотніми жінками. — Зауер висякався. — У нас величезне двоспальне ліжко, — додав він хтозна навіщо.

— Іммерман — базікало.

— Він каже, що коли вже жінка спізнала чоловіка, то вона довго не витримає. Незабаром почне шукати іншого.

— От сволота, — промовив Гребер, раптом розлютившись. — Цей клятий базікало стриже всіх під один гребінець. Більшої дурниці не можна вигадати!

26

Вони більше не впізнавали один одного. Вони не впізнавали навіть свою форму. Часто траплялося, що тільки по касках, голосах та мові вони встановлювали, що це свої. Окопи вже давно пообвалювались. Передову позначала лише переривчаста лінія бункерів та воронок від снарядів. Але й вона весь час змінювалась. Не було нічого, крім зливи, виття, ночі, вибухів, фонтанів грязюки. Небо теж обвалилося. Його зруйнували радянські штурмовики. З неба падав дощ, а разом із ним — метеори бомб і снарядів.

Прожектори, наче білі собаки, роздирали пошарпані хмари. Крізь гуркіт, що йшов від горизонтів, пробивався вогонь зеніток. Охоплені полум’ям літаки падали на землю, і золотий град трасуючих куль кетягами летів слідом за ними і зникав у безконечності. Жовті й білі ракети на парашутах погойдувалися десь удалині й падали, наче пірнаючи в глибоку воду. Потім знову починався шалений вогонь.

Настав дванадцятий день. Перші три дні лінія фронту ще трималася. Укріплені вогневі точки витримували артилерійський вогонь без особливих утрат. Потім доти, висунуті вперед, були втрачені. Танки прорвали лінію оборони, але просунулися лише на кілька кілометрів. Танки стояли і догорали в ранковій імлі; деякі були перекинуті, і їхні гусениці ще довго рухалися, немов лапи гігантських жуків. Щоб намостити дерев’яну гатку і відновити телефонний зв’язок, прислали штрафні батальйони. їм довелося працювати без прикриття. За дві години вони втратили більше половини свого складу. Десятки бомбардувальників незграбно йшли в піке й розбивали доти. На шостий день половину дотів було знищено, і їх використовували замість окопів. Сьомого дня вночі росіяни пішли в атаку, але їх відбили. Потім полив такий дощ, немовби почався другий всесвітній потоп. Солдатів не можна було впізнати. Вони повзали по масній глині воронок, ніби комахи, пофарбовані в однаковий захисний колір. Рота тримала оборону в двох розбитих бліндажах з кулеметами. Позаду стояло кілька мінометів. Ті, що лишилися живі, ховалися у воронках та за рештками кам’яних стін. Рає обороняв один бліндаж, Мас — другий.

Вони трималися три дні. На другий день у них майже закінчилися боєприпаси; росіяни могли б захопити їх без бою. Але атаки не було. Згодом, майже вночі, прилетіли два німецьких літаки і скинули боєприпаси та продовольство. Солдати підібрали частину харчів і накинулись