Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон
Настав ранок. Мій останній ранок. Уночі я спав, як дитина. Я спав так спокійно, що мій «смертний наглядач» навіть злякався, чи, бува, не задушивсь я укривалом. Мені було жаль дивитись, як збентежився бідолаха. Йшлося ж бо про його шматок хліба. Якби таке трапилось, на нього лягла б чорна пляма і його, певно, звільнили б з посади. А стати безробітним за наших часів не дуже втішно. Кажуть, що по Європі вже два роки, як зливою проходять банкрутства, а тепер вони почалися і у Сполучених Штатах. Це вказує або на економічну кризу, або на приховану паніку в ділових колах. Отже, армія безробітних збільшиться наступної зими, а черги за хлібом подовшають…
Я щойно поснідав. Снідати мені тепер начебто безглуздо, але я їв з апетитом. Начальник приніс мені кварту віскі. Я разом з найкращими побажаннями передав його відділенню для вбивць.
Бідолашний начальник боїться, що коли я не нап'юсь, то нароблю бешкету і на його керівництво впаде тінь…
На мене одягли сорочку без коміра…
Сьогодні я, здається, дуже поважна особа. Цілий гурт людей зацікавився мною…
Заходив лікар. Я попросив його перевірити мій пульс.
Виявляється, пульс нормальний…
Я занотовую ці випадкові думки, і вони вийдуть з в'язниці тим самим потайним шляхом…
Мені здається, що тепер на цілу в'язницю я найспокійніша людина. Я, мов та дитина, що готується в дорогу. Хочеться швидше рушати, бо кортить подивитись на нові місця. Смішно боятися смерті для того, хто так часто поринав у темряву і знову оживав…
Начальник в'язниці прислав кварту шампанського. Я віддав її також у відділення для вбивць. Дивно, скільки уваги до мене цього останнього дня! Мабуть, ті люди, що мають убити мене, самі бояться смерті. Наводжу слова Джейка Опенгаймера: «Я, що йду на смерть, мабуть, здаюсь їм чимсь всесильним, як бог…» Ед Морел прислав мені записку. Кажуть, він цілісіньку ніч ходив біля в'язничного муру. Йому, як колишньому засудженому, не дозволили побачитися й попрощатися зі мною. Дикуни?.. Не знаю. Може, тільки діти. Закладаюся, що після того, як мені на шиї затягнуть зашморг, багатьом з цих страшно буде поночі лишитися на самоті…
Ед Морел пише: «Тисну тобі руку, товаришу. Знаю, що ти будеш мужній…» Щойно пішли репортери. Я побачу їх ще раз востаннє вже з помосту перед тим, як кат насуне мені на лице чорного каптура. Напевне, тоді в них буде жалюгідний вигляд. Чудні хлопці!
Декотрі, здається, навіть випили, щоб духу набратися, двом чи трьом з них млосно на саму думку, що доведеться таке побачити. Здається, легше бути повішеним, ніж дивитись, як вішають…
Останні рядки. Здається, я затримую церемонію. В моїй камері повно всяких офіційних осіб. Усі хвилюються. Усім хочеться швидше скінчити. Мабуть, багатьох із них запрошено кудись на обід і їх, звісно, дратує, що я пишу ці декілька слів. Священик знов запропонував провести мене в останню дорогу. Бідолаха!
Не позбавлятиму його цієї втіхи. Я згодився, і він аж повеселішав. Як мало треба, щоб зробити людину щасливою!
Якби вони так не поспішали, я б залюбки спинився і щиро посміявся хвилин із п'ять.
Кінчаю. Можу тільки ще раз сказати: смерті нема. Життя — це дух, а дух невмирущий. Лиш тіло вмирає і розпадається на нестійкі хімічні складники, що весь час ферментують, весь час кристалізуються, щоб знову розтопитись у рухові і знову кристалізуватися в якусь форму, що потім зміниться й знову розтопиться. Лише дух є вічний і розвивається угору, до світла. Чим я буду, коли знову почну жити? Хотів би я знати… Хотів би…
МАЛЕНЬКА ГОСПОДИНЯ ВЕЛИКОГО БУДИНКУ
Роман
РОЗДІЛ І
Він прокинувся в темряві. Прокинувся легко, вмить, навіть не ворухнувшись, — просто розплющив очі й побачив, що ще темно. Йому не доводилось, як більшості людей, пробудившись, якусь хвильку лапати довкола себе руками та прислухатися, щоб збагнути, де він і хто він. Після кількох годин сну він зразу, без зусиль повів далі нерервану на час повість свого життя. Зразу усвідомив себе Діком Форестом — господарем неосяжних маєтностей, що кілька годин тому ліг і заснув, уже в напівдрімоті заклавши сірником сторінку «Міста над шляхом» і вимкнувши лампу в головах ліжка.
Поблизу сонно мурмотів і плюскотів водограй. А з далечини долинув ще один звук — такий тихий, приглушений відстанню, що тільки дуже гострий слух міг його вловити, — і Форест, зачувши той звук, вдоволено всміхнувся. Він упізнав далекий густий рев Короля Поло — свого найкращого бугая-шортгорна, що тричі здобував першу премію в Сакраменто, на щорічних сільськогосподарських виставках штату Каліфорнії. Усмішка не відразу зійшла Форестові з обличчя — він хвилинку уявляв собі нові тріумфи Короля Поло перед скотарями Сходу, куди він збирався повезти бугая цього року. Він покаже їм, що бугай, народжений і викоханий у Каліфорнії, може помірятися з найкращими плідниками Айови, годованими кукурудзою, і навіть з привезеними з-за моря, зі споконвічної батьківщини шортгорнів.
Аж за кілька секунд та усмішка погасла; Форест потемки простяг руку до рядка кнопок на стіні й натис першу. Тих кнопок було там три рядки. Під стелею спалахнула схована у великій чаші лампа і освітила спальню-веранду, з трьох боків затягнену густою мідяною сіткою. З четвертого боку була бетонова стіна будинку, а в ній високі двері, засклені аж до низу.
Форест натиснув другу кнопку в тому самому рядку, і кружало яскравого світла впало на стіну, туди, де висіли вряд годинник, барометр і два термометри — Цельсія та Фаренгейта. Перебігши по них поглядом, він відзначив собі: час — 4.30; атмосферний тпск — 29.80, цебто нормальний для такої пори й височини над рівнем моря; температура за Фаренгейтом — 36°. Ще доторк до тієї самої кнопки — і світло, що падало на прилади, погасло.
Третьою кнопкою він увімкнув лампу для читания, приладнану в головах так, щоб вона світила згори й ззаду, а не в очі. Тоді вимкнув плафона під стелею, дістав із столика олівця та паку гранок і, закуривши сигарету, почав їх правити.
