Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома
Я благально мовив:
— Яне, що сталося? Що ти пообіцяв Крачковському, щоб він дав нам спокій? Просто скажи.
Він обернувся і торжественно склав руки на грудях:
— Просто не вийде.
— Ти закопав в Бродівському лісі скарб і погодився показати йому це місце на карті?
— Скарб? Я?! Ого, ну ти й вигадав! Хіба шкаралупа ота… ох не можу… від яєць, яку ми там зарили! Або… або лушпайки від цибулі!..
Він знову стирав сльози. Цього разу від сміху.
— Ні, Мар’яне. Я просто допоміг йому розкрити одну давню справу… Готовий слухати?
Я відкинувся на спинку фотеля. Сонце в цьому загробному світі було особливо щедре на тепло і світло, а може, просто дуже цікаве, тому що заповнило своїм промінням усю перевернуту догори дриґом кімнату на останньому поверсі. Щоб нічого не пропустити.
Янек пройшовся туди-сюди, весь осяяний золотом. Судячи з блиску його очей, історія обіцяла бути довгою і повчальною.
Я підставив би ще одну руку під молоток, лиш би цей день ніколи не закінчувався.
— Усе почалося тридцять із гаком років тому, коли вся Галичина палала в повстаннях. Щоби втихомирти хлопів, цісар видає декрет про скасування панщини. Земельні наділи могли перейти до рук селян за певну суму відкупного. Хлопи села Рудники Миколаївського повіту зібралися на площі біля церкви і всією громадою постановили послати за столичним адвокатом, який допоміг би їм скласти акт купівлі своїх наділів.
Власниця Рудників Елеонора Свіжавськи теж хотіла чимшвидше забратися з цього села, бо всі ці повстання її лякали, а тут іще покійний чоловік Адам почав з’являтися в снах… Її донька Ядвіга мала на той час тринадцять років і хотіла бавитися в садку, але всі в один голос запевняли, що зараз не час для розваг. От вона й сиділа біля віконечка і чекала, коли ж цей час настане.
Столичний адвокат, молодий, але перспективний, окинувши оцінюючим оком церкву, хлопів, хату поміщиці та юну вродливу дівчину край віконця, окрім прибутку, який ляже йому в кишеню від цієї оборудки, захотів чогось більшого. І швидко зметикував, як він цього більшого зможе досягти.
У результаті акту купівлі-продажу землі Елеонора Свіжавськи отримала свої гроші, адвокат отримав землю разом з хатою і садочком, а хлопи села Рудники лишилися ні з чим, позаяк були неписьменними й не змогли прочитати папери, які їм підсунув адвокат на підпис…
Не одного хлопа могла би врятувати освіта. Тому, мабуть, держави так рідко дають доступ простому люду до якісної освіти. Навіть у вас тут на два університети — чотири тюрми… Але я відволікаюся. Ти, коли я буду відволікатися, зупиняй мене, домовилися? Так на чому я зупинився?..
Ага, юна Ядвіга Свіжавськи сильно впала в око цьому молодому, але перспективному адвокату-поміщику, і він, цілуючи на прощання руку її матері, пообіцяв навідатися до них у Краків як тільки завершить переоформлення маєтку. Наївний, він сподівався породичатися з дворянами, бо саме імені йому бракувало до теперішнього положення. І юної дружини.
Але в Кракові на Ядвігу вже чекав наречений, юний Анджей Губицький, чий рід возноситься до п’ятнадцятого століття і чиї батьки вже дали згоду на це взаємовигідне одруження. Молодому адвокату відмовляють навіть у хвилинній зустрічі з Ядвігою.
До цього моменту все зрозуміло?
Я кивнув. Історію своїх батьків Януш міг розповідати безкінечно.
«Чому він досі зі мною розмовляє? — спитав я у притихлого звіра всередині себе. — Зі знайдою, чиї батьки були сміттям на вулицях цього міста…»
— Наш убитий горем адвокат тим часом поселяється у своїх Рудниках. Він злиться, напивається, дебоширить, знову напивається… Я так розумію, це все через нерозділене кохання…
А ти віриш, Мар’яне, що так буває? Щоб з першого погляду взяти і закохатися? — серйозно спитав у мене Ян, знову перервавши свою розповідь.
Я відповів якомога байдужіше:
— Ні, так не буває.
Ян підозріло прищурився і двигнув мене питаннячком за старим добрим звичаєм нашої компанії:
— І як її звати?
— Я… не знаю.
— Ага. Ну хоч колір волосся який? Блондинка, брюнетка…
— Я… не знаю…
— Дожилися. А хоч щось ти про неї знаєш?
Я зціпив зуби. А тоді зітхнув.
— Це не має ніякого значення…
Ян і собі зітхнув.
— Буває ж таке… Так-от, з того горя він одружується, народжує трьох синів, свою адвокатську практику закидує, лише завдяки великому знайомству і за грубі гроші може виступити вряди-годи в суді. Начебто порядним чоловіком робиться. Але чогось йому бракує в цьому житті. Якоїсь авантюри, гостроти… Тому коли йому надсилають листа пани Бохенські з Поникви Бродівського повіту з проханням-натяком допомогти придбати сусіднє помістя в Накваші, він із радістю погоджується.
— У Накваші?
— Ага. Після ув’язнення і наступної цісарської амністії Губицькі так ніколи і не повертаються до родового гніздечка. Там хазяйнують їхні управителі, маєток потроху занепадає, але не настільки, наскільки б хотілося покупцям. Адвокат-поміщик з Рудників і Бохенські з Поникви укладають угоду, за якою маєток Губицьких невдовзі має піти з молотка, доведений «умілим» управлінням до банкротства, за що адвокат отримає солідний куш. Залишилося переконати Губицьких, що потрібно терміново змінити управителя.
Адвокат з
