Цензор снів - Юрій Павлович Винничук

Під кінець бенкету до мене підійшов пан комендант Вільгауз зі своєю чарівною дружиною, чемно подякували і сказали, що обов’язково ще мусять навідатися до «Жоржа», бо наша кухня їм неймовірно смакує, відколи ми стали постачати свої обіди. Я подякував за компліменти, похвалив зразковий порядок і чистоту, але не забув також розповісти панові комендантові про бідних музик, які мусять жити з кримінальниками. Він щиро здивувався, хтось, вочевидь, щось наплутав, і їх поселили не там, де він планував. Він обов’язково з’ясує. І поплескав мене по рамені, як свого кумпля. Відтак ще й барон Мюнхау особисто потиснув мені руку і з розчуленням сказав:

— Це було прекрасно, чудово. Я усім задоволений. Правда, гер Краух мені вже нахвалював вас. То мушу сказати, що я не розчарувався. Я між іншим днями розмірковував, кому доручити організацію прийняття у баронів Ґредлів у Сколе, куди має приїхати сам Ґерінґ. І не знайшов кращої кандидатури за вас. Так що готуйтеся. Прийняття має бути на триста осіб.

Я ледь не здурів від щастя. Ноги у мене підкосилися, і я вхопився за спинку крісла, щоб не впасти до його ніг. Стільки гарних слів сипонуло на мене водночас, що я захлинався ними, вони переповнювали мене, мені хотілося закрутитися у танці, але ноги тремтіли і, якби я зробив бодай крок, поцілував би паркет.

Барон ступив до дверей, коли раптом зупинився, обернувся до мене і додав:

— Гер Краух звернувся до мене з тим, щоб передати під вашу руку ще й готель. Я думаю над цим. Щасливо.

Я був на сьомому небі, у мене тремтіло підборіддя, я просто-таки остовпів і дивився услід гостям, поки вони всі не покинули нас, а далі ще кілька хвилин втуплювався в двері, мовби чекаючи, що хтось із них ось-ось повернеться. Мене отямив пан Помазан, підносячи чарку коньяку. Я миттю перехилив її і щойно тоді нарешті згадав, де я і що зі мною діється.

Тут я згадав про музиків, які чемно стояли й чекали розпорядження, не в змозі відвести очей від столу. Я попрохав кельнерів налити кожному по чарці й дати по великій скибці короваю з паштетом і цибулиною. Цибуля дуже помічна, коли бракне вітамінів, я знав з дитинства, бо, коли ми з мамою мандрували, а їсти не було що, нас рятувала цибуля. Я тішився, що зумів догодити цим прекрасним людям і з замилуванням дивився, як вони швиденько тут таки, на місці, згелемзали ці пишні канапки, нахвалюючи їхній смак. І коли вже вони збиралися йти, я запропонував їм вигідний обмін, я попрохав їх, ні — я уклінно попрохав їх подарувати мені на пам’ять по одному-однісінькому ґудзичкові з їхніх маринарок чи камізельок, а в нагороду вони отримають ще по шматку ковбаси. Моя щедрість інколи не мала меж, але такий я уже був — щирий і милосердий. Ніхто з них не відмовився, ба більше, дехто не проти був позбутися й двох ґудзичків, але я потребував до колекції лише одного. Кожного ґудзичка я загорнув у серветку і надписав, кому він належав. Потім усім їм подякував і провів до виходу.

Ніч ми провели у тій таки залі, куди нам аскари принесли солом’яні матраци й коци. Але перед тим, як лягти спати, я запросив усіх наших до столу. Кельнери встигли прибрати все, що не надавалося до вгощення, принесли дещо з кухні й ми гарно посиділи, щедро поливаючи їжу винами та коньяками. А що всі вже були добряче наломлені, незабаром полягали спати й заснули мертвим сном. Вранці нас розбудили й помогли пакуватися, але мені зовсім не хотілося покидати цей табір, де зібралося стільки гарних людей, і я попросив Крауха, аби той попросив Вільгауза дозволити мені прогулятися табором. Пан комендант нічого не мав проти, він покликав одного з аскарів і звелів йому мене супроводжувати.

Коли я рушив зі своїм Вергілієм у цю мандрівку Пеклом, як висловився б кожен, хто ніколи тут не бував, а жив лише чутками, життя тут саме почало вирувати. І з першого погляду було видно, що всі тут мають свою мету і своє завдання. Ось із їдальні виходять в’язні, вдягаючи на голови кашкети, ось муляри тинькують будівлю канцелярії, садівник акуратно підстригає кущики, а фрау Отілія показує йому пальчиками, що і де треба втяти, аби ті кущики виглядали фігурно. Ще двоє робітників малюють білі лінії на пляцу, які повинні вказувати місце, де котрий барак мусить вишикуватися для апелю. Усе гарненько підметено, чоловік з тачкою під’їжджає до кожної купки з порохом і листям, змітає на шуфлю і пересипає у тачку. Можна споглядати вічно цю злагоджену й скрупульозну роботу, слухати ніжний голосочок пані Отілії, про яку часом поширювалися різні вигадки про її жорстокість, але кожен, хто чув цей голос, ніколи в те не повірить. А ось лаштуються грати музики і, коли я їх минаю, вони кланяються мені й дякують, і пан Штрікс тисне мені руку, бо завдяки мені їх просто-таки серед ночі переселили в окремий барак, де живуть нормальні робітники, а не міське шумовиння. Ба більше, у кримінальників навіть вдалося дещо відібрати назад з одягу.

— Пане... — промовив Штрікс і затнувся.

— Андреас Поппель, до ваших послуг, — поквапився йому на допомогу я.

— Пане Андреас, ми невимовно вам вдячні. Ми спеціально для вас першим номером виконаємо шлягер «Тільки у Львові». Але зачекайте, коли робітники вишикуються, щоб іти до праці.

— Пане Штрікс, я буду глибоко зворушений. Але моє зворушення буде ще більше, якщо ви подаруєте мені якусь дрібничку на пам’ять. Наприклад, ґудзичок.

Він вдав здивування:

— Я ж вам учора подарував.

— Ні, пане Штрікс, ні. Ви того ґудзичка вийняли з кишені. Він у вас там лежав. Ви, мабуть, підняли його десь, аби не пропав. Бо на вас не бракує жодного. Чи я помиляюся?

Він зашарівся і розгублено обмацав себе.

— Здається, так.

— Ну, от. Тамтой безіменний ґудзик я вам повертаю. Моя колекція суворо каталогізована. А ви мені можете дати оцей з камізельки. Я бачу, що він тримається лише на одній нитці. Ось... дозвольте... ще раз дякую.

Тут до мене підійшов Якоб Мунд і зашепотів:

— Прошу пана, у таборі є ще деякі відомі люди, чиї ґудзики могли б збагатити вашу