Антологія української готичної прози. Том 1 - Колектив авторів
Юрба зростала безперестану, в міру, як посувалась вперед. Нарешті розділилася надвоє: одна половина пішла великою вулицею, а друга, під началом Івановим, увійшла до вузенької вулички понад ставом. Вуличка була зовсім темна від дерев, що звисали з обох боків, тим більше що всі речі, на які падало місячне світло, були ясні надзвичайно.
Іван і його супутники спинилися перед низенькою хатою під двома березами, що спускали на неї темні віти. Іван заграв на бандурі, парубки й дівчата, що йшли за ним, заспівали пісню-викликання:
Вітер подуває, гілля розхиляє;
Під моїми воротями скрипка-дудка грає,
Скрипка-дудка грає, мене мати лає,
Мене мати лає, гулять не пускає.
Пусти мене, мати, я не забарюся:
На милого подивлюся, додому вернуся.
Що ж це за хата, що їй усі віддають таку шану? Чи такої поваги надають їй високі берези з чорногузовим гніздом? Чи мальовані двері з чубатим запорожцем у червоних шароварах, з бандурою в руках? Ні, не берези та й не двері мальовані привели сюди Івана. В цій хаті живе дівчина, що другої такої не знайти не то що у Вороніжі, а і в самому Глухові.
От і вона, зачувши знайомий голос бандури і пісню, вибігла з хати в легкому сільському убранні, в червчатій плахті, у білій сорочці з вишиваними рукавами, в широкій стрічці, пов’язаній на голові. То була Маруся.
Іван, нецеремонним сільським звичаєм, обняв її і поцілував у повні рожеві губи. Дівчата обступили свою найлюбішу подругу. Іван заграв иншої пісні – до танцю.
І дощик іде, і метелиця гуде:
Дівчина козака через улицю веде.
Кілька голосів підспівувало йому хором, инші танцювали, і весела юрба посунула вперед по-давньому, і луна вторувала їй по той бік ставу.
Наближаючись до хати, де збиралися вечорниці, всі аж скрикнули од жаху. Пісня урвалася. Іван – годі грати. На сході небо враз освітилося. З-поза лісу вилетів огняний клубок і, розіскрившися над усією околицею, витягся довгою хвилястою смугою і щез за другим лісом. «Що це? Що таке?» – почали розпитувати звідси і звідти, але ніхто не міг відповісти.
Тим часом парубки й дівчата, що були в хаті, вийшли на вулицю, і гомін іще збільшився. Питанням та міркуванням не було кінця-краю. То тут, то там чутно було вже й оповідання про такі і подібні дива; але ніхто не міг сказати, що це за чудо. Тут хтось згадав про вечорниці, і всі вернулися до хати.
Кілька дівчат, підкачавши рукава білих своїх сорочок, почали пекти млинці та варити варенуху, инші сіли за роботу: хто – прясти, хто – вишивати заполоччю рукава. Парубки порозсідалися поміж дівчатами та й почали жартувати, тобто підпускати різні штуки та баляндраси. Загальний регіт бував нагородою за кожний дотепний жарт. Аж от дівчата, уникаючи ущипливих парубоцьких натяків, затягли тужливої старосвітської пісні.
Народна пісня має для українця особливий зміст, що його не спіймати відразу сторонньому слухачеві. Не маючи ніякого поняття про історію свого народу, простий сільський парубок, заслухавшися смутної пісні про козаків, живим чуттям перелітає в минуле їх існування. Він і сам неспроможен розповісти вам, що він почуває. Але коли б ви зазирнули йому в душу, ви б здивувались, який багатий поетичний світ таїться під тою похмурою обслоною! Тому-то й тепер, заслухавшися пісні, всі сиділи мовчки, в якомусь чарівному остовпінні і, здавалося, ловили гармонію, що прозвучала, заговорила раптом у заснулій душі. Нарешті один парубок устав з лавки і сказав:
– Ну, спасибі вам, дівчата, за пісню! Ви нам заспівали про козака, а ми вам про дівку. – І, підібравши поли своєї свитки, моргнув до музик і пустився навприсядки, наспівуючи веселої.
«Галю, Галю чорнобрива.
Чого в тебе брови криво?»
«На козака задивилась,
Тим брівонька іскривилась!»
Кінця пісні вже не можна було почути: за парубковим голосом утяли музики. Парубки й дівчата повиходили насеред хати, і вихором схопився танець. Кілька разів відмінявся він: грали горлиці, козачка, «і шумить і гуде», але музика не переставала, а замість натомлених з’являлися нові пари з свіжими силами. Вечорниці розігралися. Хто не хотів танцювати, той сидів на лаві з своєю парою і під гомін музики наспівував на вухо закохані речі. Простора хата була виповнена людьми ущерть. Але це не заважало нікому. Кожен говорив своїй милій усе, що хотів, і не боявся підслуху, і як у кого під самим вухом чутно було дзвінкий поцілунок, то це його не дивувало; не примушувало його навіть озирнутися, бо ж біля нього сиділа його люба, від якої він міг дістати таку саму нагороду.
Скоро наспіли млинці з сметаною та солодка варенуха. Парубки й дівчата тісно обсіли довгий стіл і, підкріпившися, стали ще веселіші. Танці розпочалися знов; тупотіння і гук було чути здалека на вулиці.
Любо було й Марусі сидіти з своїм Іваном, що тримав її за руку і так пильно дивився їй у вічі, що від його погляду у дівчини душа танула. Що він їй говорив, вона й сама того не пам’ятала, бо ж розмови, що провадять їх під музику, зовсім не подібні до звичайних. Слова тоді – не слова; вони теж немов музика, що промовляє просто до душі. І коли б переказати те щоденною нашою мовою, то вийшла б така плутанина,
