Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
— Він зневажав варварські способи бою, а я староримський стрій, — Меробад уже стенографує на табличці слова Аеція, — але я по-своєму бив готів, з якими він не міг упоратись, а мене Констанцієвим способом побив Боніфацій. От ми і зрівнялися знову. Але я казав, що ми не лише рівні, а й схожі. Знаєш, чим схожі, Марцелліне?… Послухай: я правнук мезійського селянина, а Констанцій — дитя передмість іллірійського Наїссусу… ми обидва кров’ю і родом далекі від Роми, від Італії… А все-таки не знайдеш каменя на Forum Romanum, зачарований у якому дух старого Риму відрікся б від когось із нас двох, кажучи: «Ви чужі…» Бо ми римляни, як є римлянином ти — далматинець і Меробад — іспанець…. Бо всі ми римські громадяни, cives Romani… бо над своєю колискою чули тільки мову римлян… бо з дитинства нас охороняло і нами керувало римське право… А тепер розваж щось інше, друже… Ось Рома — володарка світу… Рома — столиця сили і справедливості… Ось римський мир — щастя і благословення для людства… Ось римський народ — король, суддя, оборонець і вчитель усіх народів… Хто ж, воістину, вже півстоліття обороняє від знищення Рому, римський мир і римський народ?… Чи, може, обороняються самі?… Так, — коли боронять їх Констанцій чи Аецій… Ось чим ми схожі, друже! Бо, коли нас немає, то що діється з силою Риму, на чиїй він тоді ласці?… Ти вже шарієшся, Марцелліне?… Почекай… послухай… хай пролунають над іменами старої Роми імена її оборонців — се істинна Imperium Uniwersum, та не Romanum, лиш Barbaricum, друже… От полічи: готи — Гайна, Сар і Сигісвульт… вандал — Стиліхон… франки — Арбогаст і Бавтон… алани — Ардабур і Аспар, і…
— І свеб Рицимер! — гукнув, не мігши стримати розгону попередньої думки та на бігу з’єднуючи її в нестямі (як йому гадалося) з тим, що раптом привернуло його погляд. Але одразу стримав розбуялу думку і вже іншим голосом скрикнув до молодого трибуна, — адже ж він зостався в Галлії:
— Що ти тут робиш, Рицимере?!
— Найславутніший мужу… Літорій…
Густо списана табличка вислизає з рук Меробада і розлітається на друзки, з тріском ударившись об гранітну плиту. Як не позбирає вже поет її розприснутих уламків, так ніколи не позбирає звірянь патрикія… ніколи не напише панегірику «De romanitate Aetii»; надії на три нові статуї розбиваються, мов об граніт, об тверде й немилосердне слово Рицимера.
4У ті дні, коли, після чотирьохрічної розлуки, Аецій зважився нарешті вибратися до Італії, здавалося, що готська війна була напередодні якнайвдалішого завершення. Імперські війська не лише витіснили Теодоріха за кордони Другої Аквітанії, навіть і з тих її частин, які були визнані за ним мирним договором чотириста тридцятого року, але ще й вторглися з півдня до Новемпопуланії[57], а з північного сходу до краю піктавіїв[58]. Покидаючи Галлію, патрикій наказав Літорієві не зволікати надто довго з укладенням миру, а одразу ж, тільки-но Теодоріх забажає розпочати перемовини, згодитися на відновлення союзу на тих умовах, що готи віддадуть галлійській префектурі усі великі міста, крім, можливо, лише Толози, а із зайнятих ними земель відмовляться від прикордонних окрайців Другої Аквітанії, Піктавіуму та доступу до плавання на Лігері[59]. Але Літорій, обійнявши командування, зовсім не квапився швидко закінчувати війну; не лише переправив з-над Рейну кільканадцять тисяч нових гунських воїнів, але й зажадав від армориканців, які мешкали між Лігером та Британським морем, щоб виконали свій обов’язок федератів, спільно з імператорським військом ударивши по готських володіннях. Взяв-бо шалений і, як казав трибун Рицимер, цілковито нездійсненний замір знищити не лише готську потугу, а й усе готське королівство. Планував повільне і розраховане на довгий час, але неухильне проріджування народу візіготів за допомогою меча й голоду, немилосердне знищення їхнього майна грабунком і вогнем, а, врешті, ліквідацію всієї численної королівської сім’ї та всіх вельможних і шляхетних родів. «Решту продамо в рабство, — казав, — або ж віддамо до ауксиліїв та прикордонних військ, якнайдалі від Галлії, десь під перським чи ефіопським кордоном». Рицимер, бувши сином сестри короля Валлії, отож і близьким родичем Теодоріха, не міг, само собою, плекати ні запалу, ні, бодай, прихильності стосовно замірів Літорія; але не тільки він, — навіть комеси і старші трибуни, чистокровні римляни, недовірливо ставилися до мрій магістра кінноти, вважаючи їх нездійсненною та шкідливою маячнею.
Проте Літорій приступив до здійснення свого плану. Оскільки потребував якнайбільшої людської маси для повного розорення готських володінь і переслідування їхніх мешканців, — не завагався разом із гунами напасти на країну армориканців, коли ті зволікали з наданням йому допомоги, а вчинивши там чималі спустошення, повертався на південь Галлії через багату й родючу Другу Аквітанію, яку своїм гунам дозволив грабувати, наче це був ворожий край: не мав чим їх прогодувати. Крім того, підозрюючи, що не один із великих землевласників охочіше бачив би у своїх володіннях готів, ніж гунів, — накладав на аквітанських латифундистів величезні податки на утримання війська, чим довів їх до розпачу, люті і часто відкритих битв на чолі своїх людей проти грабіжників — найдикіших варварів, але, оскільки ці грабіжники проїжджали через Аквітанію під цісарськими знаками, Літорій із немилосердною жорстокістю карав як бунт і зраду всі виступи проти гунів. Як потім розповідав Аецієві Рицимер, посесори Другої Аквітанії заздрили долі землевласників Першої Аквітанії, що залишалася під владою Теодоріха: щоправда, візіготи відібрали
