Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков
– Ні…
– Гаразд, я попрошу кого-небудь із ув'язнених показати вам. Ну, всього доброго в новому житті! – Слідчий підвівся з-за столу і простягнув Харитонову руку; потиск був щирим і сильним.
Вночі малознайомий зек вивів Харитонова на вулицю.
Стояла біла ніч. Віяв приємний вітерець, здалека доносилися гудки – чи то корабля, чи то паровоза.
Харитонов постояв кілька хвилин біля воріт, наостанку подивився на в'язницю – в одному вікні першого поверху старовинної будівлі горіло світло і було видно чоловіка, що сидів за столом.
Мандрівець зітхнув і пішов безлюдною вулицею туди, де чулися гудки й інші механічні звуки. Йшов він уздовж невисоких будинків, біля парадних яких лежали неживі леви. Проходив повз перехрестя й бачив, що з деяких постаментів зникли голови засновника Батьківщини. Це спантеличило його, але не зупинило. На черговому перехресті він побачив людину, яка стояла навитяжку, з рушницею, у білій військовій формі. Від несподіванки Харитонов зупинився. Але людина з рушницею не виявляла агресивності й своєю нерухомістю нагадувала статую. Крок за кроком мандрівець минув перехрестя – але військовий не звернув на Харитонова ніякої уваги. Тільки очима покосив, і то не повертаючи голови. Мандрівець продовжив шлях і вже не зупинявся, помічаючи військових у білій формі, що стояли на кожному перехресті.
Пройшов повз побудовані поряд два мавзолеї – один був іще в риштованні. Зупинився прочитати прізвища, виведені білою фарбою: «Романов», «Соловйов». «Росіяни…» – подумав Харитонов і, внутрішньо заспокоївшись, пішов далі.
Попереду показалося море, і Харитонов упізнав нарешті вулицю, по якій він уже йшов два роки тому: це була та сама вулиця, яка вивела його тоді на пристань.
Військові в білій формі стояли навитяжку біля кожного будинку.
На пристані знову щось відбувалося: до мандрівника долітали обривки команд із гучномовця. Біля причалу знову стояв величезний корабель.
Защеміло серце.
«Невже вони знищують іще один крейсер?!» – подумав Харитонов.
– Трап вище, іще вище! – командував хтось. – Вантажний трап лівіше!
Вийшовши на пристань, Харитонов зупинився.
Перед ним височів білий корабель-гігант із величезною трубою та малесеньким червоним прапором, що звисав із флагштока.
«АТОМОХІД НОЙ» – прочитав мандрівник назву корабля.
– Усім приготуватися! – скомандував голос. Харитонов озирнувся й побачив неподалік натовп людей. За ним виднілися машини, у тому числі військові, а перед натовпом топтались і сперечалися троє в широкоштанних костюмах. У руках в одного з них був мегафон.
Харитонову здалося, що він упізнав цих трьох, що стояли й шепотілися на тому ж місці два роки тому.
– Усім приготуватися! – повторив у гучномовець Перший із Трьох.
За спиною в Харитонова вишикувався ланцюг військових у білих шинелях із гвинтівками.
– Трап готовий! – прокричали з палуби атомохода.
– Основна партія! – оголосив Перший. Натовп затих, завмер.
– Колгоспник і колгоспниця! – прогримів металевий голос.
До вузького трапа корабля, відокремившись од натовпу, попрямували чоловік і жінка в селянському одязі. Чоловік ніс на плечі косу, в жінки у руках був серп. Вони підійшли до трапа і почали підніматися нагору. Рухи їхні були нерішучі, і згори, з палуби, якась людина в темному костюмі квапила їх жестом руки.
Біля ланцюга військових виникла метушня. Хтось щось кричав, висовуючись із-за їхніх притиснутих одне до одного плечей, хтось намагався прорватися на пристань.
Троє в костюмах уважно подивилися туди, і раптом Другий одібрав у Першого мегафон і щось гаркнув.
Ланцюг військових на мить розступився, й у виниклу щілину прошмигнув міліціонер, тримаючи в руках такий же мегафон. Він щодуху побіг до трійці і вручив Другому – з бородавкою на підборідді – механічний засіб для посилення голосу. Другий тепер тримав у кожній руці по гучномовцю й уважно їх розглядав. Він порівнював їх добрих кілька хвилин, потім, зупинивши вибір на тому гучномовці, що був у лівій руці, повернув забракований Першому й оголосив:
– Робітник і робітниця!
Від натовпу відокремилася наступна пара в робочих комбінезонах. Поголений, коротко підстрижений і широкоплечий чоловік ніс на плечі важкий відбійний молоток, притримуючи його правою рукою за кільце. Жінка, теж коротко підстрижена і в міру прикрашена косметикою, несла новеньку совкову лопату. Йшли вони твердо, на відміну від першої пари, і чоловікові в темному костюмі, що зустрічав їх нагорі, не знадобилось їх квапити.
– Другий трап готовий! – крикнув хтось невидимий. Начальник із бородавкою прокричав:
– Викликані по команді заводять мотори і заїжджають на нижню вантажну палубу. Заводити мотор без команди заборонено! Комбайн і сівалка!
У відносну тишу цієї білої ночі ввірвалося монотонне гудіння двигунів.
– Актор і актриса! – вигукнув Перший.
– Вантажна машина і трактор! – оголосив Другий; кам'яна пристань задрижала від ходу важких машин.
– На вантажній палубі! – скомандував Другий. – Водіям техніки негайно покинути межі атомохода!
– Лікар і медсестра! – скомандував Перший. Миловидна молода пара із саквояжами попрямувала до трапа.
– Танк і танкетка! – прокричав на всю пристань Другий.
– Кухонні працівники! – проголосив Перший.
До трапа заспішили троє кремезних чоловіків із валізами. Вони явно квапились, і перший, ступивши на трап, тут же спіткнувся й ледве не впав, але колега підтримав його, і вони швидко видерлися нагору.
– Покваптеся! – гаркнув Другий. – «Катюша» і тягач!
– Організатори виробництва! – закричав Перший.
До трапа пішли четверо літніх чоловіків, одягнених в однакові темно-сині костюми.
На свій подив, Харитонов упізнав в одному з них Ісака Олександровича, що оголосив його психічнохворим. Мандрівцеві раптом захотілося, щоб лікар, який чомусь перетворився на організатора виробництва, обернувся і помахав йому рукою. Але вони швидко забралися на палубу і зникли з очей.
– Відповідальні працівники і працівниці! – Перший оголосив це м'яко і шанобливо.
Не менше двох десятків пар вишикувалися – начебто навіть за зростом – у колону й дружно, в ногу, помарширували до трапа.
Харитонов відчув себе неймовірно самотнім. Шум, який стояв на пристані, всі ці люди й цей корабель – усе було чужим для нього. І він був абсолютно чужим для них. Стоячи перед щільним ланцюгом білих стражників, таких самих, як у колишньому Пафнутьєвську, між натовпом і торцевою стіною п'ятиповерхового будинку, Харитонов знову відчув себе у в'язниці, тільки була ця в'язниця просторою й покаранням у ній було те, що всі ці люди, які оточували тебе, удавали, ніби тебе немає, ніби тебе не існує. І якщо це тривало досить довго – ти й сам раптом починав вірити у власну відсутність у світі, переставав відчувати і вважати себе людиною. І, повіривши у свою відсутність, остаточно зникав.
Минулого разу, два роки тому, вони його відразу помітили, як тільки він вирішив виконати свій вирок. Але зараз його мовби ніхто
