Фальшивомонетники - Андре Жід

— Capo, граф де Пасаван просить чести бути вам відрекомендованим, — сказав він із силуваною усмішкою.

Пасаван розпорядився принести три нові келихи, які він наповнив міцним кминним трунком. Усі четверо випили за здоров’я Олів’є. Пляшка була майже порожня, і Сара з подивом помітила на дні якість кришталики, що їх Пасаван спробував дістати звідти за допомогою соломинок. Якийсь дивак з обличчям клоуна, наквацьованим білою пудрою, з чорними, як смола, очима, з прилизаним волоссям, схожим на камилавку з чортової шкіри підійшов до них і промовив, із великим зусиллям пережовуючи кожен склад:

— Ви не зможете їх дістати. Дайте-но мені пляшку, я розіб’ю її.

Він схопив пляшку, розбив її одним ударом об підвіконня і показав дно Сарі.

— Проковтнувши кілька таких гострих кришталиків, чарівна панна без зусиль зробить собі прокол у череві.

— Що то за папуга? — запитала Сара в Пасавана, який підсунув їй стільця і сам сів коло неї.

— Це Альфред Жаррі, автор «Короля Убу». «Аргонавти» проголосили його генієм, бо публіка освистала його п’єсу. Хай там як, а це була найцікавіша річ, яку поставили в театрі за багато років.

— Мені дуже подобається «Король Убу», — сказала Сара, — і я задоволена, що зустріла Жаррі. Мені казали, він завжди п’яний.

— Він має бути п’яний і цього вечора. Я бачив, як він на банкеті випив дві повні склянки чистого абсенту. Але зовні це ніяк на ньому не відбилося. Хочете сигарету? Тут треба самому курити, щоб не задихнутися димом інших.

Він нахилився до неї, пропонуючи вогонь. Вона розжувала кілька кришталиків.

— Але це лише цукерки, — сказала вона, дещо розчарована. — Я сподівалася, що це щось дуже міцне.

Розмовляючи з Пасаваном, вона всміхалася Бернарові, який залишився біля неї. Її очі світилися надзвичайним блиском цікавости. Бернар, який у темряві не міг її бачити, був тепер вражений її надвичайною схожістю з Лорою. Це було те саме чоло, ті самі губи... Щоправда її риси не дихали такою ангельською чарівністю, а її погляди розбуджували в його серці якусь тривогу. Трохи збентежений, він обернувся до Олів’є.

— Познайом мене зі своїм другом Беркаєм.

Він уже зустрічався з Беркаєм у Люксембурзі, проте ніколи з ним не розмовляв. Беркай, почуваючи себе трохи ніяково в цьому оточенні, куди його привів Олів’є і в якому, зі своєю сором’язливістю, він почував себе не у своїй тарілці, щоразу червонів, коли друг рекомендував його як одного з головних редакторів «Авангарду». А річ у тому, що алегорична поема, про яку він говорив Олів’є на початку нашої історії, мала бути опублікована на перших сторінках нового журналу, відразу після маніфесту.

— На тому місці, яке я зберігав для тебе, — сказав Олів’є Бернарові. — Я певен, ця поема сподобається тобі. Це один із найкращих творів, які ми маємо в журналі. І надзвичайно оригінальна річ!

Олів’є було приємніше хвалити друзів, аніж вислуховувати хвалу на свою адресу. Коли підійшов Бернар, Люсьєн Беркай підвівся. Він тримав чашку з кавою у руці так незграбно, що від хвилювання вилив половину її вмісту на свою камізельку. У цю мить поблизу почувся механічний голос Жаррі.

— Малий Беркай зараз отруїться, бо я підсипав отрути до його філіжанки.

Жаррі розважала сором’язливість Беркая, і він знаходив втіху в тому, щоб пантеличити його. Але Беркай не боявся Жаррі. Він стенув плечима й спокійно допив свою каву.

— Хто це? — запитав Бернар.

— Як? Ти не знаєш автора «Короля Убу»?

— Неможливо! То це Жаррі? А я прийняв його за служника.

— Ти помилився, — сказав Олів’є з певним невдоволенням у голосі, бо він пишався своїм близьким знайомством із цими великими людьми. — Придивися ліпше. Тобі не здається, що він надзвичайний?

— Він робить усе, щоб таким здаватися, — сказав Бернар, який у всьому полюбляв природність, проте високо цінував «Убу».

Жаррі був одягнений під клоуна, що виступає на іподромі, й усе в ньому дихало манірністю; а надто його манера розмовляти, якій наслідували кілька працівників «Аргонавтів», карбуючи кожен склад, вигадуючи чудернацькі слова, нещадно калічачи інші; але реально лише один Жаррі вмів видобувати з себе цей моторошний голос — без тембру, без тепла, без інтонації, без виразу.

— Коли його знаєш, то, запевняю тебе, він чарівний, — сказав Олів’є.

— Ліпше я його не знатиму. У нього лютий вигляд.

— Це входить у його жанр. Пасаван вважає, що в нього дуже лагідна душа. Але він жахливо багато випив сьогодні ввечері. Причому він не випив жодної краплі води, можеш мені повірити. І жодної краплі вина. Лише абсент та інші міцні трунки. Пасаван боїться, щоб він не утнув якоїсь занадто ексцентричної витівки.

Попри його бажання, ім’я Пасавана безперервно зривалося з його губів і тим упертіше, чим більше він хотів його обминути.

Роздратований тим, що не може контролювати самого себе, і ніби зацькований самим собою, він змінив тему розмови:

— Ти маєш піти трохи погомоніти з Дюрмером. Я боюся, він смертельно зненавидів мене за те, що я відсунув його від керівництва «Авангардом». Але це не моя провина. Я не міг відмовитися від пропозиції, яку зробили мені. Спробуй, будь ласка, донести це до його розуміння, заспокоїти його. Пасав... мені сказали, що він дуже настроєний проти мене.

Він спіткнувся, але цього разу не впав.

— Я сподіваюся, він забрав свій рукопис. Мені не до вподоби те, що він написав, — сказав Беркай.

Потім обернувся до Профітандьє:

— Але ви, добродію, я сподівався, що ви...

— О, не називайте мене добродієм... Я добре знаю, що прізвище в мене незручне й кумедне... Я візьму псевдонім, якщо писатиму.

— А чому ви нічого нам не запропонували?

— Бо в мене не було нічого напохваті.

Олів’є покинув своїх двох друзів, які почали розмову між собою, й підійшов до Едуара.

— Як люб’язно з вашого боку, що ви прийшли! Мені так хотілося з вами побачитись! Але я хотів би побачитися з вами де завгодно, тільки не тут... Сьогодні пополудні я дзвонив у ваші двері. Вам про це сказали? Я був у розпачі, що не зустрівся з вами і якби знав, де вас знайти...

Він був щасливий, що говорить із такою легкістю, згадуючи