Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Бери, бери! Дітей не скривджу. Дістала від Буковського. На війну сьогодні пішов. На роботу вже не ходиш?

— Адже бачиш. Фельдшер мене звільнив.

— А коли сподіваєшся?

— Звідки я можу знати? Бабуся Шайніна говорять, що то вже будь-який день.

— Крижі в тебе болять?

— Вже другий день, час від часу так, що рухатися не можу.

— То справді вже незадовго. А як судороги почнуться і слизом почнеш спливати, то клич на допомогу. А є хтось, щоб тобі допоміг?

— Мама є... Бабуня Шайніна обіцяла допомогти. Боюсь...

— А чого ще? Родити — бабська справа. Трохи поболить, це правда. Але не такий чорт страшний. Знаю щось у цій справі, пару вродила. Народити легше, гірше потім виховувати. Особливо самій... Маєш від того свого Пашка яку звістку?

— Краще не нагадуй... Ніби звідки?

— З мужчинами то так завжди, дівчино. Найкраще то в них виходить розстібування розпірки. Своє зроблять, сраку в жменю, а ти, дурна бабо, справляйся потім, як хочеш.

— Адже його арештували. Не його вина.

— Так собі, Сильвочко, взагалі говорю. Гірко мені, часом жити мені не хочеться. Якби не ті мої дітлахи... А прийшла я до тебе, дівчино, з доброю звісткою! Живе той твій Пашко! Вітання тобі передає. Чи ти вже народила, запитував.

— Боже! Ірино! Що ти говориш? Звідки знаєш? Бачила його! Може є тут?

— Заспокійся, божевільна, бо мене задушиш. І зашкодити тобі це може. Сідай зручно, зараз тобі все по черзі розкажу...

Роди почалися вночі. А разом із сонцем новонароджений Сильвії подав голос.

— Зі сходом сонця народився! То добрий знак, — спророчила бабуня Шайніна, яка приймала роди. — Сина народила! І то якого! Важить, як добре поросятко. Мабуть, з п’ять кілограмів цього мужчини буде. Ну не кричи так, не кричи.

Бабуня Шайніна, якщо вже за щось бралася, доводила справу до кінця. Ще цього самого дня розпорядилася стосовно хрестин.

— То що таке, що нема ксьондза і свяченої води? Язичника хочете виховувати? Сама його охрещу. А як повернемо у Польщу, то врешті-решт ксьондз поправить. Стасю, добре, дитино, що ти під рукою, візьми цю пляшку і набери з Пойми води. Миттю, одна нога тут...

Хрещеними були Гонорка Ільницька і сусід з нар, Ян Долина.

— Яке ім’я йому вибрала?

— Я хотіла б, щоб... може Павло? Павлик.

— Павло! Чому ні. Разом зі святим Петром будемо іменини відзначати, — схвалила бабуня, але їй у голову не прийшло, що це було ім’я відсутнього на цьому заході батька дитини, Пашка Сєдих. — Гонорко, візьми малого на руки. Обережно, обережно, адже не клунок. Сташек, давай пляшку. З Пойми?

— З Пойми, бабусю.

— Не обманюєш часом? Святого Яна також водою з ріки Йордану хрестили. Чиста? Чиста, ну то починаємо, в ім’я Боже! Перехрестимося всі. Так. Ближче, Гонорко, ближче, відкрий йому трохи більше того лобика. А тепер я тебе хрещу,— тут бабуся хлюпнула на малого водою,— в ім’я Отця і Сина і Духа Святого, — полила водою ще раз, аж малий зморщив ніс і заскиглив від страху, — і даю тобі ім’я Павло. Амінь!

Комендант Савін майже не відходив від радіостанції, кидався на інформації, що надходили з головного управління, до шматків зачитував газети, які привозили з Канська і Тайшета. Усі відомості стосовно війни, які доходили до Калючого, а особливо ті з газет, були значно запізнілими. І майже всі похмурі, навіть трагічні.

Не минув ще перший місяць війни, а німці вже захопили Литву, Латвію, Білорусію, Молдавію і майже цілу Україну! Їх броненосні загони наближувалися до Ленінграда і Смоленська. До Смоленська! Адже ж від цього міста лише крок до Москви! Радянська Армія відступала на всьому фронті, зазнаючи поразку за поразкою. Старому чекісту це все не могло вміститися в голові. Не міг знайти інших причин тих поразок, окрім однієї: контрреволюційний саботаж і зрада! Напивався, скреготав від люті зубами, що НКВС занадто мало витовк тої офіцерської банди Тухачевського, тих польських і німецьких шпигунів і буржуазних прислужників. Що, невже не виявили цього довоєнні процеси і прокурорські промови товариша Вишинського? Підбадьорений у такий спосіб, майже завжди, хоч наступного ранку перепитий лоб його лопав від болю, вливав у себе склянку горілки, викликав свого заступника і незмінно починав:

— Порадитись мусимо, Савчуку.

— Так точно, товаришу коменданте!

— Так точно, так точно! А відповіді на твій рапорт ще нема. Видно, таких героїв, як ти, мають на фронті достатньо. Змиваються, як зайці, чорт би їх забрав! Ти собі, Савчуку, це уявляєш? Зайняли цілу твою Україну. А ті все тікають. Зрадники, боягузи, недобита контра! Вип’єш бокал?

— Коли я саме, товаришу коменданте...

— Пий, Савчуку, панночкою тут