Багряний рейд - Андрій Анатолійович Кокотюха
Про Коржа й Товкача нічого не написала. Або не дізналася, або, що ймовірніше, не придумала нагоди спитати.
Погано.
Нема різниці, скільки тепер вояків з його відділу в руках НКДБ. Для Коломійця нічого не мінялося, він усе одно втратив за короткий час майже всіх людей, яких йому довірили. Він, командир, відповідав за них.
От же ж розклáд — хоч стріляйся, так нібито вимагає офіцерська честь…
Мотнувши головою, Максим прогнав від себе зрадницьку думку. Повернувся на цей світ, аж тепер почув — Агата до нього говорить.
— Що?
— Лишатися небезпечно, кажу.
— Тут узагалі небезпечно.
— Я не про взагалі… Ну… Ви розумієте…
— Ні.
Коломієць чудово все розумів.
— Не знаю, що там задумав дільничний. Але я з ним добре знайома. Маю досвід, повірте… Та ви знаєте, я казала.
— Жалілася.
— Еге, був час погуторити, — вставив Чуб. — Він ще дістане свого.
— Якщо раніше не дістанемо ми. Хіба не розумієте? Гордієнко — не так хитрий, як підлий. Нині отримав наказ від начальства. Заразом — необмежену владу тут, у селі. Мав її й раніше, тепер же обставини помінялися. Сам собі домалює повноважень, почне ходити від хати до хати… Не так! — Агата труснула головою. — Слухайте, дільничний напевне склав для себе список неблагонадійних. До мене зайде найперше. Чи до однієї з перших. Що придумав, як діятиме — не знаю. Але його слід стерегтися.
— Хай приходить. — Чуб поплескав автомата.
— І ви вб’єте його тут, у хаті, при дитині?
Зараз Андрійко десь грався з хлопцями. Справа звична, мама сама забирала його перед сутінками, за уроки сідав увечері.
— Ну… впоралися з дільничним та й пішли. Але тоді нам із сином доведеться тікати разом з вами! Бо Гордієнка шукатимуть, прийдуть сюди. Є люди, готові вказати правильний напрям, кому треба. То як нам далі бути?
Чуб зиркнув на Коломійця.
Тепер він — єдиний підлеглий хорунжого Східняка, сильний, хоч і поранений вояк. Усе його військо, вся його армія.
— Гаразд, приймається, — промовив Максим. — Ми підемо сьогодні й більше не вернемося. Малий уже знає: дядя офіцер виконував важливе завдання. Тому про нього нікому не можна казати, бо зрада. Він у тебе не хоче бути зрадником.
— Він хоче бити фашистів, — сумно всміхнулася Агата.
— Отож. Скажеш — дядя офіцер пішов бити фашистів.
Зрозумівши — старший усе вирішив, Чуб одягнув шинель, кривлячись при цьому: боліло, хоч не так сильно. На ньому справді заживало, мов на собаці. Підхопив автомат. Коломієць тим часом теж вдягнувся, перевірив боєзапас. Не густо, неповна обойма в пістолеті, запасна в кишені. У Чуба майже повний диск, є граната — все.
З таким арсеналом далеко не зайдеш, багато не навоюєш.
Стоп.
Думка зринула так раптово й була настільки несподіваною, що Максим аж кліпнув очима — на мить засліпило. Вона одразу засіла міцно, вчепилася, й тепер Коломієць не знав, чому подібне не приходило раніше. Він навіть певною мірою тішився, що можна не озвучувати її Дунаєві — той би завівся одразу, все відкинув, ніколи б не пішов на такий крок.
— Гайда, друже Чуб. Дещо придумав. Розкажу не тут. Тобі, Агато, краще нічого не знати.
— Без того забагато знаю.
— Але не аж так. Дяді пішли бити німців. Ось і все.
Не впевнений, чи слушно чинить, Максим узяв жінку за плечі, ледь стиснув, глянув у вічі, легенько поцілував у лоба.
— Бувай. Тримайтеся тут.
— Довго?
Це вирвалося, й по Агатиних очах Коломієць прочитав: вона сама не знає до пуття, яку відповідь хоче почути і що має на увазі. Молода жінка зрозуміла — бовкнула те, чого сама не ладна пояснити. Щоки запашіли багрянцем.
— То вже хто як витримає.
Розмова заходила не туди, зовсім не нагадувала прощальну. Навпаки — вимагала затриматися, сісти за стіл, заварити міцного чаю і говорити, говорити, говорити. Часу на те чоловіки не мали, тож Коломієць, відсторонивши Агату, кивнув Чубові й ступив до дверей.
— Чекайте. Хлопчики… чекайте.
Вона ще ніколи не зверталася до них так. Обоє зупинилися, і Агата, метнувшись за завісу, одразу ж вернулася, підійшла впритул, простягнула Максимові руку долонею вгору.
— Бери.
— Я не ношу жіночих каблучок. Подарувати поки теж нема
