Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
Комісар мило посміхнувся. Ні, справді виглядав, мов хлопчик з екрана. Не міг мати більше, як двадцять сім років. Зоня позаздрила полькам: їм дозволено закохуватись навіть у комісарів поліції, бо то ж свої.
— Прошу пані, свідоцтво про лояльність — це не реєстраційна картка бюро посередництва праці, яку можна безконечно продовжувати. З свідоцтвом про лояльність не практикується цього. Треба, прошу пані, наново подавати заяву.
— Ай, пане комісар, чому це так? — зробила мінку Зоня.
Комісар відповів їй теж мінкою:
— Я вам щось пораджу, прошу пані…
Зоня нахилилась до нього уважним, пильним обличчям. Скидалось, що він зробить виняток для неї.
— Не морочтеся з проханням, прошу пані, бо свідоцтва лояльності ви й так не одержите. Я цього не повинен вам заздалегідь казати, але…
— Не одержу? — Зоня відчула, як їй стає гаряче. — Чому? Чому, пане комісаре?
Подивився на неї тими своїми чистими, блакитними, типово польськими очима. Залишався благопристойним, тоді як вона почала вже втрачати рівновагу.
— Ви не повинні мені ставити такого запитання. Ви ж самі найкраще знаєте, чому. Кажуть, що ви, українці (еге ж, ужив неслужбової назви «українці»), безпосередній, щирий народ, але, судячи про ваш народ по вас, панно Річинська, не міг би я підтримати таку думку.
— Пане комісаре, — почала квапливо Зоня, — тут вийшло якесь непорозуміння. Ви мене вважаєте за мою сестру Неонілію Річинську, але сестра повнолітня, і за неї я не можу нести жодної відповідальності.
Комісар посміхнувся мрійно.
Це був якийсь кошмар: оцей гарний молодий хлопець — і функція, яку він виконував.
— Прошу пані, хто раз бачив панну Нелю, той ніколи не переплутає її з ким іншим.
За других обставин така відповідь вразила б Зоню, але тепер інше мала на думці.
— В такому разі, пане комісаре, при чому тут я? Що мені можуть пан комісар закинути?
— Чого ви граєте зі мною в піжмурки? — запитав м'яким, трохи ніби ображеним за брак довір'я голосом. — Їздите по селах, бунтуєте мені і без того вже зреволюціонізованих мужиків, закликаєте їх до бойкоту польської влади — чи цього ще мало, панно Софіє?
Зі сплетеними на грудях руками він похитнувся злегка в такт, сам легкий і незламний.
— То була поїздка у справі організації гуртків «Рідної школи»… аполітичної організації…
— Але ж, панно Софіє, — заперечує комісар, — прошу прийняти до відома, що за наших часів не існують аполітичні організації. Все, панно Софіє, все: і ваші кооперативи, і ваші спортивні «Соколи», і ваші «Маслосоюзи», і «Рідні школи» — все це розраховане на боротьбу з закріпленням польськості на цих окраїнах нашої держави. Ви робите, — узагальнив, — стільки галасу з своєю «Рідною школою», алярмуєте[125] навіть своїх земляків за океаном так, що хтось збоку міг би подумати, ніби бідний український народ у морі неосвіченості. А все-таки держава дбає про шкільництво й освіту своїх громадян. Я не знаю, панно Річинська, чи в цілому повіті знайдеться п'ять сіл, де б не було школи, але ви мусите признати мені рацію: годі вимагати, щоб держава утримувала своїм коштом школи, в яких виховувались би нелояльні до держави громадяни. Не такі ми вже наївні «ляхи», як ви нас називаєте… — Він усміхнувся з власного дотепу.
Зоня підвелась. Помітила, що вона ростом якраз під пару йому. Відчула, що програла. Зникла раптом покірливість. Чому має принижуватись, коли це… і так нічого не дасть?
Ах, їй було вже однаково!
— Гаразд, — сказала з силою, яка — відразу помітила — здивувала його, — якщо ви опираєтесь на букву закону, то і я так зроблю. Досі я не зробила нічого протизаконного, хочу знати: чому не даєте мені свідоцтва про лояльність? Де факти проти мене?
Комісар галантно підсунув їй стілець:
— Прошу сідати, панно Софіє. Мені розмова з вами дає справжню приємність. Прошу мені повірити, що кажу правду. Це дійсно велика приємність розмовляти з людьми, які вперше… мають нагоду говорити з представником політичної влади і… ведуть себе так розкішно наївно, як оце ви. Ви хочете знати, чому ми вам не даємо свідоцтва лояльності. А чи ви знаєте, панно Софіє, що я не тільки не зобов'язаний подавати вам причини, а навіть… до деякої міри… мені не вільно цього робити? Але для вас, — підкреслив і на хвилинку зупинив на ній свій погляд, — в нагороду за вашу чарівну наївність — зроблю виняток. Зараз, панно Річинська, зараз, — він підійшов до бічної шафи і пошукав там серед папок, — будемо мати факти. Зараз… зараз… — проказував, злегка насвистуючи якусь мелодію, — о, вже є. Як то було, прошу пані, в селі Підберізці? «Поляки будуть ще звідсіль втікати, аж патинки губитимуть».
Зоня почервоніла, і відразу їй зробилось вогко між лопатками. Комісар іронічним поглядом стежив за грою її обличчя.
— Я чекаю вашого заперечення, панно Софіє…
— Не маю нічого більше сказати, — відповіла сухо. Кивнула йому головою і вийшла, буцімто ображена недоречністю зауваження.
Бо й що мала сказати? Як могла інакше поступити? Цитовані слова справді належали їй, але речення це, пригадує собі дуже добре, вжила на тій вузькій нараді, де були самі певні, самі віддані справі, самі свої.
Додому повернулась Зоня цілковито знищена морально. Три з половиною місяці минуло від її поїздки до Львова. За цей час Зоня встигла переконати саму себе, що не хотіла деморалізувати хлопських дітей і тому зреклась певного шматка хліба, а те бидло відплатило їй тим, що зробило на неї донос польській поліції! Ай, як же шкодувала, що відмовилась від державної посади, що не калічила дітей, що не спроваджувала на їх голови пацифікацій, що не могла нищити нещадно, упень винищувати оте невдячне, тупе насіння.
Все своє пересердя, всю свою невдачу і кривду зігнала Зоня на Нелі.
— Можу тобі завдячувати! — вигукнула в проміжках між спазмами плачу. — Тобі! Тобі! Іди! Гони! Лети до свого коханця під тюрму! Стань собі серед вулиці і реви на все горло «Ще не вмерла!». Що тебе обходить посада твоєї сестри? Що тебе обходить доля твоєї мами?
— Зонцю, таж Неля нічого такого не робить, — несміливо втрутилась Олена, що останнім часом дуже сердечно ставилась до Нелі.
— Хай мама не втручається, коли мама нічого не розуміє! — затупотіла Зоня. — Я… перестала до церкви ходити… щоб їм тільки не наражуватись… навіть блузку вишивану скинула з себе… відреклась єдиної приємності в моєму житті… перестала на хор «Бояну» ходити… а вона… сестра якась… не могла заради посади, яка б нас усіх на ноги поставила… не могла відректись того кримінальника!
Неля, що мала в
