Хозарський словник (чоловічий примірник) [на украинском языке] - Мілорад Павіч

— Квашнєвська. Ні в архівних документах Краківського Ягеллонського університету в Польщі, де вчилася Квашнєвська, ні серед паперів Єльського університету в Сполучених Штатах Америки чи поміж записів про присвоєння Дороті Квашнєвській звання доктора наук немає жодних даних про її походження. Дочка єврейки та поляка, Квашнєвська народилась у Кракові за незвичайних обставин. Її мати залишила дочці листа зі словами, що належали батькові Дороти Квашнєвської. Слова ті говорили: «Моє серце мені є дочкою; доки я рівняюся за зорями, воно рівняється за місяцем і болем, який чекає на краю всього...» Квашнєвська так ніколи й не змогла дізнатися, хто був автором тих слів. Брат її матері, ашкеназі Шолем, зник у 1943 році під час єврейських погромів у окупованій німцями Польщі, але перед тим встиг врятувати свою сестру. Не довго думаючи, він роздобув для сестри підроблені документи на ім'я якоїсь полячки і одружився з нею. Вінчання відбулося у Варшаві, в церкві Св. Томи й було зареєстроване як шлюб між вихрещеним євреєм і полячкою. Коли він зник — з люлькою у зубах, набитою чаєм замість тютюну, — його сестра й дружина Анна Шолем, яка й далі вважалася полячкою і продовжувала носити дівоче ім'я якоїсь Анни Закевич, розлучилася зі своїм чоловіком (а одночасно й братом, про що, звісно ж, знала тільки вона одна) і так врятувала своє життя. Одразу ж після цього вона вдруге вийшла заміж за якогось вдівця Квашнєвського, що мав очі, як рябі яйця, безкостий язик і рогаті думки. У шлюбі з ним вона народила одну-єдину дитину — Дороту Квашнєвську. Після закінчення студій славістики Дорота переїхала до США, захистила докторську дисертацію на тему давніх слов'янських літератур, але коли Ісак Шульц, котрого вона знала ще зі студентських років, перебрався до Ізраїлю, разом із ним поїхала й Дорота. В 1967 році під час ізраїльсько-єгипетської війни Ісак був поранений, а в 1968 році вона вийшла за нього заміж і залишилася жити в Тель-Авіві та Єрусалимі, де читала курс історії раннього християнства у слов'ян, але весь час відсилала у Польщу листи на своє власне ім'я. На конвертах вона писала свою колишню краківську адресу, і ті листи, відправлені Квашнєвською (в заміжжі Шульц) до самої себе, зберегла нерозкритими господиня її колишнього помешкання у Польщі, сподіваючись, що колись таки зможе вручити їх Квашнєвській. Усі листи, крім одного чи двох, короткі і являють собою щось схоже до щоденника д-ра Дороти Шульц за період з 1968 до 1982 року. З хозарами вони пов'язані у той спосіб, що в останньому з них, написаному в камері попереднього ув'язнення в Царгороді, згадується про хозарську полеміку. Листи подаються тут у хронологічній послідовності.

1.

Тель-Авів, 21 серпня 1967

Люба Доротко,

Росте в мені тут відчуття, що в піст я їм свій хліб, а у скоромні дні — чужий. Доки пишу тобі ці рядки, я знаю, що ти вже стала молодшою за мене там, у своєму Кракові, в нашій кімнатці, де завжди п'ятниця і де нас напихали цинамоном, наче яблука. Якщо ти колись отримаєш цього листа, то, прочитавши його, будеш старшою, ніж я.

Ісакові вже краще, він лежить у якомусь військовому шпиталі, але швидко йде на поправку, і це видно з літер у його листах. Він пише, що бачить у снах «триденну краківську тишу, два рази підігріту й присмалену на споді». Скоро ми зустрінемось, і я боюся тої зустрічі не тільки через його рану, про яку ще нічого не знаю, але й тому, що всі ми — дерева, прив'язані до своїх тіней.

Я рада, що ти, яка не любить Ісака, залишилась там, далеко від нас. Тепер нам з тобою легше любити одна одну.

2.

Єрусалим, вересень 1968

Доротко,

Всього лиш кілька слів: запам'ятай собі назавжди — ти працюєш, бо не вмієш жити. Якби ти вміла жити, то не працювала б і жодна наука не була б тобі потрібна. Проте, нас завжди вчили лише працювати, і ніхто не вчив жити. От і я теж не вмію. Я йшла за псами незнайомою стежкою в густому лісі. Над стежкою спліталися гілки. Дотягаючись до своєї їжі — до світла — дерева творили красу. Я ж зі своєї їжі можу створити лише спогад. Я не стану гарною через свій голод. До тих дерев мене прив'язує щось відоме їм, але чуже мені. А їх до мене прив'язують одні лиш мої пси, які сьогодні лащаться до мене більше, ніж завжди. Бо їхній голод кращий, коли він іде з дерев, а не з мене. Де ж тут твоя наука? В науці, щоб іти далі, досить знати лиш останнє слово свого фаху. З красою все по-іншому.

Ісак повернувся, його рубці заховані під одягом, він гарний, як і колись, і схожий до пса, навченого виводити краков'як. Він любить мою праву цицю більше, ніж ліву, і ми кохаємось без міри. В нього довгі ноги, якими він перестрибував сходинки на Вавелі і які тепер по черзі закручує навколо своїх колін, коли сидить. Моє ім'я він вимовляє так, як вимовляли його на самому початку, перед усіма вживаннями, ще до того, як воно прим'ялося, переходячи з уст в уста... Давай домовимося з тобою і поділимо між собою ролі: ти у своєму Кракові і далі займайся наукою, а я тут буду вчитися жити.

3.

Хайфа, березень 1971

Дорога і незабутня Доротеє,

Давно вже я тебе не бачила і не знаю, чи й упізнала б. Може, й ти мене більше не пам'ятаєш і не думаєш про мене в тих покоях, у яких клямки на дверях чіпляються за рукави. Я згадую польські ліси і бачу тебе, як біжиш крізь вчорашню зливу, краплі якої стукають голосніше, коли падають з високих гілок, і тихіше — коли з низьких. Я пам'ятаю тебе дівчинкою і бачу, як швидко ти