Дорогою ціною - Михайло Михайлович Коцюбинський
Хо ще раз глянув на мовчазну природу, звівся, обгорнувся, як туманом, сивою бородою й подавсь стежкою з лісу на шлях.
А ліс ще якусь хвилинку стояв нерухомий, мов мертвий. Далі — дерева затремтіли, стрепенулись, розгорнули листочки… Промінь стрибнув на полянку просто до звинених квіток, пташки заспівали, комашня заметушилася, ліс загомонів, природа знов віджила…
II
Вечір. Діти вже напилися чаю й гуляють; старше, хлопчик років шести, сидить долі біля шафи й уважно будує з цурпалочків хату. Меншу, по другій весні дівчинку, забавляє нянька, показуючи, як сорока варила дітям кашу. За столом, ближче до лампи, що крізь молочний кльош розливає м'яке світло по хаті, сидить із шитвом мати. Вона рада, що діти втихомирились. Ой, ті діти! Двоє їх, а такий галас справляють, що аж голова наморочиться. Але тепер тихо. Чутно тільки, як муркає на канапі кіт та нянька стиха приспівує: «Соро-ка, во-ро-на діт-кам кашу ва-ри-ла! На порозі студи-ла!..» Дитина з щасливою усмішкою розгортає дрібненькі пальчики пухкої ручки, намагаючись, щоб нянька показала, котрому сорока дала каші, а котрому голівку скрутила. Урешті ся забавка докучає дитині, вона почина човгатись на руках у няньки, намагаючись до кота.
— Киця!
Але «киця» добре пам'ятає болючі пестощі маленької деспотки й дипломатичне кліпає очима, не рушаючись із місця. Аж ось нетерпляча ручка досягла до кота, хапа його за вухо й тягне до себе. Кіт скулить очі, жалібно нявчить… далі ж, немов діткнутий електричною іскрою, виривається й тіка під комоду, лишивши на руці мучительки червоний слід гострих пазурів. Зчиняється вереск…
— Що там таке. Марино? — кидає роботу мати.
— Та то проклятий кіт дряпнув дитину…
— У тебе все щось станеться… Забав її зараз, чусш, як зайшлася… Починається гуцукання: «Ну, тихо, не плач, гоп-гоп! гу-цю-цю!.. А-а! Погана киця! ми ж тобі дамо!.. Ну, цить же, цить… гоп-гоп! гу-цю-цю!»
Але надаремно. Дитина аж заходиться.
— Ну, цить же, цить! бо як пе будеш тихо, то я тебе зараз віддам дідові Хо… — сердиться нянька й підносить дитину до вікна. — О, бач, стоїть дід Хо з торбою на плечах… Скоро кричатимеш, зараз кину в торбу… На тобі її, діду Хо, на!..
Дитина здоровими очима вдивляється в пітьму, що чорніє поза вікном, і затиха… В очах, ще мокрих од сліз, малюється жах… Так, ті очі бачать у таємничій пітьмі постраха дітей — Хо, страшного, бородатого діда, з величезною торбою за плечима, повною неслухняних дітей. Якийсь холод торкається делікатного дітського тіла, щось бере з-за плечей, лячно так, плакати хочеться, а не можна… Дитина насилу відриває очі від вікна й ховає голову в няньки на грудях.
І знов тихо в хаті.
— Мамо! — збуджує тишу хлопчик, кидаючи свою будівлю. — Мамо! А де тепер сонце?
— Сонце?.. Сонце тепер спить.
— А де ж його хата?. — Отам за горою, де воно сідає…
— Там, де живе лісник Панас?
— Еге… Але тобі спати час, дитино. Дитина, однак, наче не чує материної уваги. Вона підбіга до матері й спирається їй на коліна.
— Мамо! А чи сонце має діти?
— Має.
— А де ж вони?
— Де? а на небі… оті зірочки, що вночі сяють, то се діти сонцеві…
— А чом же вони тепер не сплять?
— Бо вони за день виспались, а тепер граються. Пауза.
— Мамо! я хочу до Петрика!.. Петрик — се син куховарчин, що бавиться часом із паничем.
— Не можна, Петрик слабий…
— А я йому занесу яблуко…
— Не можна, — сказала.
— Ма-а-мо! Я хо-о-чу до Пе-е-три-ка!..
— Ох, господи! Одно скінчило, друге починає… Цить мені зараз!.. Не підеш.
— Ма-а-мо! до Пе-е-три-ка-а!..
— Чи не замовкнеш ти мені?.. Марино, а заклич-но діда Хо!..
Марина підходить до вікна й грюка в шибку.
— Діду!.. діду Хо!.. а йдіть-но сюди… а візьміть-но собі неслухняного панича!.. «Зараз!» — відповідає вона собі за Хо підробленим басом і відходить від вікна.
Хлопець добре розуміє Маринину штуку; він не вірить, щоб то Хо промовив те «зараз» таким невдатним басом, однатс йому стає страшно. Він відходить до канапки, як можна далі від вікна, і почина бавитись папірцем, бгаючи його в човник. А тим часом фантазія хлопцева вперто працює над фігурою Хо. Які в нього очі? Мабуть, червоні, як у трусика… А ніс, певно, такий довгий та гострий, як у куховарки… а може, ще довший… Борода біла та довга аж до п'ят… руки… Хлопцеві враз уявляються залізні тройчаки, що стоять у стодолі — такі руки в Хо… конче такі… Йому стає ще страшніше, він боїться поворухнутись, боїться зустрітись очима з таємничою пітьмою, хоч щось так і тягне його глянути в вікно, так і тягне, так наче шепче щось: «А подивись, а подивись!» Хлопець не може опертися бажанню глянути в вікно, зводить очі… і весь холонем Там, на чорному тлі шибок, щось біліє… то Хо… Божевільний жах охоплює дитину, поширшує зіниці, витяга обличчя, ворушить волоссям на голові, душить за горло… — Діти, спати! Пора вже!.. Марино, клади дітей спати!.. — розтинається голос материн й будить, як зі сну, хлопця.
Марина ставить хлопця на молитву.
— «Отче наш, що на небі…» — непритомно проказує він за нянькою, а сам дивиться вбік, на вікно. «Нехай буде воля твоя, як…» Ой, там щось руками маха, аж по вікні шкряба! — тремтить хлопець. — «Хліб наш щоденний…»
— Нянько, там щось дивиться в вікно… я боюсь…
— Вигадуйте, вигадуйте,
