Черлені щити - Володимир Кирилович Малик
— Тепер я попрощаюся з тобою, дядьку Самуїле. Звідси поверну до Путивля, у свій Сіверський край…
Купець витріщив очі.
— Як? Ти кидаєш мене одного? Серед цієї безлюдної снігової пустелі? Бійся бога, отроче!
— А куди ж мені їхати? До Києва? Там у мене ні кола ні двора!
— Ніби на Сеймі у тебе щось залишилося! Сам же казав — половці все спалили…
— А може, хтось із родичів уцілів? Чи односельців?
— Так вони тобі й зрадіють!.. Де ж ти там житимеш? Що їстимеш? До кого прихилишся? Та ще взимку!
— А в Києві хто мене жде?
— Чоловіче! — вигукнув Самуїл. — У Києві у тебе є добрий приятель!
— Хто ж це?
— От тобі маєш! — Купець аж руками ударив об поли. — Невже не здогадуєшся? Таж я! Хто ж іще?.. Невже гадаєш, що я забуду, як ти порятував мене у Дмитрові?.. Ні, синку, нікуди я тебе не відпущу! Бідуватимемо разом — до кінця! Та й вириватися самому в далеку дорогу небезпечно — мороз, хуртовина, вовки, недобрі люди… Та мало яка трясця може зустрітися в дорозі! Ні, ні, розлучатися нам зараз не слід! Прибудемо до Києва, погостюєш у мене до весни, а там — куди хочеш! Ти вільна птаха!.. Та й не до Києва ми зараз попростуємо…
А куди ж?
До Переяслава. Треба сповістити переяславців, що Кончак повернув назад.
Ну, коли так… — невпевнено протягнув Ждан.
— А як же інакше, хлопче? — і, зрадівши, купець торкнув коня.
До Переяслава добралися на четвертий день. На вулицях та майданах повно озброєного люду, а також дітей, жінок, старих. Найближчі села шукали захисту за валами города. Не чути безпечних розмов, не лунає веселий сміх. Навіть діти принишкли. Йде Кончак! Адже всім у пам’яті, як шість років тому він лютував на Переяславщині, не жаліючи нікого, особливо дітей, яких винищив без ліку!
Самуїла і Ждана завели у гридницю[11], де попід стінами на широких лавах сиділи бояри та ліпші мужі. Прямо проти входу, на узвишші, — князь Володимир Глібович та княгиня Забава, дочка чернігівського князя Ярослава.
Подорожніх підвели до них.
Князь Володимир мав років двадцять сім — двадцять вісім. Лоб високий, відкритий. Довге русяве волосся зачесане назад. Між акуратно підстриженими вусами та борідкою стиглими вишнями червоніли по-юнацькому свіжі уста. Одяг на ньому — оксамитовий, чорний, а чоботи — жовті, з блискучої, гарно вичиненої шкіри. При боці, на широкому, оздобленому срібними бляшками поясі, — короткий меч.
Княгиня Забава — така ж красуня, як і князь, якраз йому до пари, але чорнява, бо в її жилах, як і в усіх Ольговичів, сіверських князів, нуртувала домішка половецької крові. Тому її східна дикувата краса здавалася яскравішою поряд зі спокійною слов'янською красою князя. Володимир Глібович показав пальцем на вільну лаву побіля себе.
— Ви стомилися — сідайте ось тут… Я пізнав тебе, Самуїле, хоча ти й дуже змінився з того часу, як приїздив востаннє до Переяслава… Сторожа сказала, що ви прибули з Дмитрова. Це правда?
Самуїл і Ждан сіли. Купець хитнув головою.
— Так, княже, кілька днів тому ми були в Дмитрові.
— Але ж там половці!
— Там був Кончак з ханом Туглієм… І ми бачили Кончака, як тебе, княже. І навіть обідали за одним столом. Володимир Глібович підняв брови.
— О! З чого ж така честь вам випала?
— Розпитував, клятий поганин, чи не бачив я, їдучи з Києва у Сіверську землю, князів з військом. Ото я й сказав йому, що бачив. Мовляв, стоять з дружинами на Альті, ждуть підмоги.
— Це ти все вигадав? Про князів?
— Вигадав.
— Для чого?
— Та просто так… Щоб налякати!
— Ну й що? Налякав?
— Ще й як!.. Хан Туглій відразу почав дорікати Кончакові, що даремно вони зав'язли під Дмитровом. Та й Кончак повірив — другого дня зняв облогу і відступив за Сулу.[12]
— Не може бути! — вигукнув вражений князь, бо не сподівався такої звістки. — Невже це правда? А чи не обманює він усіх нас? Відступив, щоб іншою дорогою рушити на Переяслав…
— Чого не знаю, того не знаю, княже, — з гідністю промовив Самуїл. — Однак, гадаю, не поверне він на Переяслав, бо дуже переобтяжений здобиччю. Навіщо йому йти сюди, коли і так набрав і полону, і худоби, і коней, і всілякого добра?
Бояри загули. Пролунали голоси:
— Так, так, це схоже на правду! Не кине він здобичі! Володимир Глібович ледь помітно кивнув головою.
— Будемо вважати, що цього разу лихо обминуло Переяслав. Але не обминуло Переяславської україни. І я не можу змиритися з тим, що Кончак ось уже в котрий раз плюндрує наші міста й села, вбиває людей, тягне їх у полон, грабує наші багатства… Треба відомстити кривавому ханові! Щоб на власній шкурі відчув нашу біду, щоб його плем'я зазнало такого ж горя, якого завдав він нашому людові!.. Ось мій наказ: військо не розпускати! Я пошлю листа князеві київському Рюрику, а також Святославові, щоб дали допомогу і дозволили вдарити на ворога! Поки половці, як ті полози, перетравлятимуть здобич, ми зберемо сили і нападемо на них несподівано… Чи всі бояри і великі мужі так думають?
— Усі! — твердо сказав огрядний рудобородий тисяцький[13] Шварн.
— Тоді йдіть — готуйте військо до походу, а я тут ще побесідую з нашими гостями з Дмитрова…
Коли бояри вийшли, князь сказав:
— Самуїле, ти не раз постачав моє місто і всю землю сіллю, дніпровським янтарем, прикрасами із срібла та золота, сукном, парчею та хиновським шовком. Ризикуючи життям, ти обдурив Кончака і витрутив його з Переяславської землі. Ти, нарешті, сьогодні привіз нам дуже важливу і радісну звістку: Кончак пішов геть за межі Переяславщини… А тепер послужи мені ще раз, Самуїле!
— Кажи, княже. Я зі своїм молодим другом Жданом готовий служити тобі вірою і правдою. Що ми маємо зробити?
— Ти вже чув, що я хочу відомстити Кончакові за напади і за знесення Посулля. Та одного бажання замало. Щоб похід завершився успішно, треба схилити до нього не тільки князя Рюрика, а й князя Святослава, Ярослава Чернігівського, Ігоря Сіверського та його братію…
— Як же це зробити?
— Ти повертаєшся в Київ?
— Так.
— От і гаразд — одвезеш мої листи до князів Рюрика та Святослава… А вони вже знатимуть, як підняти інших князів.
— Ми зробимо це, княже.
— Але це діло спішне…
— Ми виїдемо завтра вранці і гнатимемо щодуху.
2
Завірюха почалася опівдні. Спочатку подув сильний вітер, повалив густий лапатий сніг,
