Балаган, або Кінець самотності - Курт Воннегут
Проте незалежно від того, якими величезними ставали я й Еліза, у зведеннях доктора Мотта один показник залишався незмінним: наші розумові здібності не перевищують рівня трирічних малюків.
Отак воно.
Окрім моєї сестри, ще й доктор Мотт є тією людиною, з якою мені дуже кортить побачитися в царстві небесному.
Я аж тремчу від нетерплячки дізнатися, що він насправді думав про нас із Елізою в часи нашого дитинства,— чи здогадувався про щось, чи багато розумів у поведінці дивних близнюків?
Сестра та я не могли не дати йому в руки безліч доказів свого високого розумового рівня. Бо ми зрештою були діти — а які з дітей конспіратори?
Дуже можливо, що, коли ми галдикали між собою в його присутності, у нас іноді прохоплювались іноземні слівця, які доктор. Мотт міг упізнати. Не виключено, що він заходив до бібліотеки, яка була в домі і не становила ніякого інтересу для прислуги. Там він одразу помітив би, що книжками хтось користується.
Випадково лікар міг відкрити і потаємні тунелі. Траплялося, що він блукав коридорами будинку, коли закінчував обстежувати нас. При цьому слугам доктор Мотт пояснював, що батько його був архітектор. Тож він цілком міг проникнути в систему таємних ходів і натрапити там на книжки, прочитані нами, або помітити краплі воску від свічок на долівці.
Хто знає?
Ще мені хотілося б дізнатися, що саме засмучувало доктора Мотта. В дитинстві Еліза та я були надто захоплені одне одним, тож ми рідко звертали увагу на інших людей. Але навіть нас вражало сумне обличчя лікаря. Отже, його журба була глибокою.
Якось я запитав його онука, короля Мічігану Стюарта Іволгу-Другого Мотта,— чи не знає він часом, чому доктор Мотт так похмуро дивився на життя.
— Сила гравітації тоді ще не падала,— сказав я.— І небо ще не змінило голубий колір на жовтий, щоб навіки таким залишитися. Корисні копалини планети ще не зовсім вичерпалися. А населення нашої країни катастрофічно не вимирало від албанського грипу та «зеленої смерті».
Ваш дід мав свою машину, гарний будиночок, непогану практику, добру дружину і чудових дітлахів,— казав я королю.— Але, незважаючи на все це, він перебував у якійсь жахливій депресії!
Наша розмова відбувалась у королівському палаці, на озері Максінкукі. Це на півночі штату Індіана, там, де колись була Кулверська військова академія. Символічно я ще залишався президентом Сполучених Штатів Америки, хоч уже давно втратив контроль над своєю державою. У країні більше не існувало ні конгресу, ні федеральних судів, ні міністерства фінансів, ні армії, ні взагалі будь-яких соціальних інститутів.
У цілому Вашінгтоні ледь набралося б чоловік вісімсот населення. При президенті залишився один-єдиний службовець, який супроводжував мене під час мого візиту до короля Мічігану.
Отак воно.
Правитель поцікавився, чи не вважаю я його своїм ворогом, на що я відповів:
— Боронь боже, ваша величносте, звичайно ж, ні. Я дуже радий, що саме така видатна людина, як ви, встановила закон і навела порядок на Середньому Заході.
Король трохи розсердився, коли я почав наполягати, щоб він розповів мені про свого діда доктора Мотта.
— Господи! — вигукнув він.— Та який американець щось знає про своїх предків?
У ті часи король Мічігану був худорлявим, жилавим і аскетичним молодим солдатом. Моя онука Мелоді познайомиться з ним значно пізніше, коли він перетвориться на мерзенного ласолюба: гладкого старигана, вбраного у шати, оздоблені коштовним камінням.
А тоді, коли я зустрівся із Стюартом Іволгою-Другим Моттом, король Мічігану був у простій солдатській формі, без будь-яких відзнак.
Що ж до мого вбрання, то я, мабуть, скидався на клоуна — циліндр, фрак, штани в смужку, сіро-голуба камізелька, у тон підібрані гетри, краватка та не першої свіжості біла сорочка з пом'ятим комірцем. Там, де камізелька прикривала мій живіт, звисав золотий ланцюжок від годинника, який належав Джонові Д. Рокфеллеру, моєму предку — засновнику нафтової компанії «Стандард ойл».
На тому ланцюжку висів символічний ключ у формі трьох букв грецького алфавіту «фі», «бета», «каппа», який вказував на мою належність у минулому до студентського братства Гарвардського університету, а також мініатюрна пластмасова квітка — нарцис. На той час моє друге ім'я було законним чином змінене з Рокфеллера на Нарциса-Одинадцятого.
— Наскільки мені відомо,— сказав король,— родовід доктора Мотта не заплямовували ні вбивці, ні злодії, ні розтратники, ні алкоголіки, ні наркомани.
Монархові минуло тоді тридцять. Мені — всі сімдесят дев'ять.
Розділ 6
Можливо, деякі люди й справді народжуються на світ нещасливими. Краще б цього не було.
Що ж до нас із сестрою, то ми з'явилися на світ сповнені рішучості і обдаровані здібностями жити щасливо до кінця свого віку.
Можливо, навіть у цьому проявилася наша дегенеративність.
Отак воно.
Що ж воно таке — щастя? У нашому з Елізою випадку бути щасливими означало: постійно бути разом, мати досить слуг і донесхочу їжі, мешкати в затишному з чудовою бібліотекою домі посеред яблуневого саду, а також розвивати кожне свою половинку єдиного мозку.
Дарма що ми часто обіймали й добре лапали одне одного — наміри в обох залишалися суто інтелектуальними. Власне кажучи, ми утворювали єдиний геній, що припиняв діяльність, як тільки нас роз'єднували, і знову починав діяти, досить було нам опинитися поруч.
Виявилося, що ми — ніби спеціалізовані половинки одного генія, такого собі найважливішого в нашому житті індивіда, який, проте, так і залишився безіменним.
Скажімо, коли Еліза та я навчилися читати й писати, то саме мені випало опанувати грамоту. А моя сестра протягом усього свого життя лишалася неписьменною.
Але тільки завдяки Елізі ми здійснювали великі інтуїтивні стрибки в своєму спільному розвитку. Наприклад, це вона здогадалася, що в наших інтересах якомога довше залишатися немовлятами і водночас швидко навчитися самостійно ходити на горщик. Це Еліза збагнула, що таке книжки і яке призначення отих дрібних кривульок на сторінках.
Знову ж таки Еліза зметикувала, що з розмірами деяких кімнат не все гаразд: вони якісь кривобокі. Але вже я здійснив практичну роботу, вимірюючи та обстежуючи приміщення, Щоб за допомогою викруток і кухонних ножів знайти потаємні двері до запасного світу, який був у нашому домі.
Отак воно.
Отож читав тільки я один. І тепер мені здається, що немає книжки, виданої до першої світової війни всіма індоєвропейськими мовами, якої б я не проторохтів уголос.
Проте саме Еліза.— і тільки вона — запам'ятовувала прочитане мною і радила, над чим нам працювати
