Дорогою ціною - Михайло Михайлович Коцюбинський
Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепенуло його істоту. В один мент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки.
— Бодай ти запалася, треклята країно, з твоїми порядками!..— закляв він наголос.
Одночасово на тому березі почулася кінська ступа.
— Хто там?..— кинув у пітьму кордонний козак і, не дочекавшись одповіді, бахнув наосліп із рушниці.
— Ойі — скрикнув Остап, ухопившись за груди, і захитався.
— Нічаво-о!.. Коли не влучив, тікай собі з богом! — добродушно промовив козак і ступою подався далі...
III
— Що тобі? — прискочила Соломія до Остапа і піддержала його.
Вона вся похолола і тремтіла од жаху.
— Ой,— тихо стогнав Остап,— поцілив мене отут, під серце...
Соломія немов не розуміла того, що сталося. Вона торсала Остапа за одежу, тягла його з собою і з жахом повторяла:
— Тікаймо... тікаймо... він іще стрілятиме, він уб'є тебе...
Помітивши, що Остап не рушиться з місця, вона вхопила його під руку і сливе поволокла за собою. Вона вскочила у комиші і бігла прудко, наскільки позволяв се Остап та густий очерет. Тряский грунт плавнів вгинався під нею, як на пружинах. Ноги грузли часом по коліно в цмоковині, цупкий комиш ламався, тріщав та бив її по лиці, плутався під ногами, а вона бігла усе вперед, пойнята жахом, нічого не помічаючи, бажаючи тільки забігти якомога далі, укритися від наглої смерті.
Остап несвідомо піддававсь їй. Він біг за нею, хоч із кожним віддихом і рухом кололо його в грудях і нападали часом млості, а з-під руки, якою він затуляв рану, стікало щось тепле й мокре.
"Аби лиш перебігти оце місце... аби лиш перебігти, і все минеться... нічого лихого не буде..." — блукали думки в його голові, і він біг, напружуючи останні сили, аби не відстати від Соломії.
Врешті він почув, що мліє.
— Стій... не можу...— шепнув він, опускаючись додолу.
— Що тобі? — опритомніла молодиця, схилившись над ним.
— Крові багато витекло...— насилу вимовив Остап.
— Тебе зранено? Де? — скрикнула Соломія, опускаючись перед ним на коліна та намагаючись розглянути рану.
Але було темно, як у льоху. Не видно було навіть комиша, що стирчав густо, мов жито на ниві, круг них.
— Де тебе зранено?
— Отут, під серцем.
Соломія провела рукою по його грудях і намацала мокру й липку сорочку. Остап сикнув од того дотику.
В голові у Соломії розвиднілось. Жах її щез без сліду. Вона знала, що робити.
Обережно розщібнула йому сорочку і одкрила груди. Сього було мало. Вона роздерла пазуху, одліпила скривавлену сорочку, потім одшматувала довгий пас зі своєї підтички і з поміччю Остапа тісно зав'язала йому рану.
— Води!..— попрохав ранений.
Води! Се легко було сказати! У сій пітьмі, у сій чорній невідомій пустині, де доволі було зробити кілька ступенів, щоб заблудитись, трудно було шукати воду. Серце Соломіїне рвала та просьба Остапова, а голова шукала способу. Ба! Адже вони на воді! Про се свідчить трясовина, що вгинається під ногами. Соломія спробувала викопати рукою ямку і справді докопалась до води. Була се густа, гнила й тягуча рідина, з противним запахом шувару. Соломія зачерпнула її у пригорщі і подала Остапові. Той змочив уста, але пити її не міг. Соломія змочила йому чоло, скинула з себе верхню одежу і підмостила йому під голову. Про те, щоб пускатись у дорогу в таку пітьму в невідомій стороні, не було й гадки.
Треба було дочекатися світу.
Остап лежав на очереті й почувавсь ослабленим. У грудях у нього хрипіло, і було боляче дихати. Не то сон, не то забуття склепляло повіки.
— Ти тут, Соломіє? — питав він і дрімав далі.
— Тут, тут... осьде...
Серце нило в Соломії од жалю й тривоги, їй легше було б, коли б куля потрапила в неї.
Та ще коли б вона хоч могла бачити його рану, його обличчя — їй, здається, не так би важко було. А то ся пітьма, сей чорний, клятий морок. Він оточав її з усіх сторін, слався перед очима, висів над головою, заповзав під шкуру, виповняв її всю та гнітив серце... Надаремне витріщала вона очі — вона не могла навіть одрізнити пальців на власній руці. Він жив, той морок, рушався, дихав, шептав щось тисячними устами, безперестанно, уперто, з посвистом, як стара баба. Соломія сиділа перестрашена та прислухувалася, про що шепче морок.
— Шу... шу... шу...— починав він іздалека,— шу... шу... шу...— одзивалось тут коло неї,— шу... шу... шу...— шепотіло все разом — а пощо було клясти... шу... шу... а тепер умре... побачиш — умре... шу... шу... шу...
Соломії ставало моторошно. "Брешеш, брешеш...— хотіла вона кинути в лице злому морокові,— він мій... він буде жити... його не дуже поранено... адже він скільки пробіг..."
Але морок уперто шумів своє: "Він умре... шу... шу..."
І немов в одповідь йому важко дихав Остап, тихо постогнуючи крізь сон.
Соломія затулила вуха й заплющила очі. Ся пітьма, більш знайома, більш свійська, не так мучила її. Зате вона почула вогкий холод, що проймав її наскрізь. Та вона не хотіла виймати з-під голови в Остапа своєї одежини і тільки скорчилась, щоб хоч трохи зогрітись, Вона не чула вже зловіщого шептання мороку і оддалась надіям на краще. Він вигоїться, він житиме... вона не дасть йому загинути... От
