Пекло на землі - Віталій Юрченко

– Пане полковнику! Заставу за місто вислати, піти в розвідку. Чутки є небезпечні.

– Вишлем, виш… м… – бурмотів на стільці в комендатурі.

– З якого куреня накажете?

Полковник кивнув рукою й захропів.

Темна ніч облягла напівп’яне місто й навівала якогось таємничого несупокою. Не дай, Господь, наскочать, – переріжуть всіх.

Поденервований, не міг я спати, ходив вулицями. Змінив одну варту в кінці міста, а другої не знайшов. Насилу добудився трьох своїх непротверезених і не наказом, а просьбою вмовив піти на варту. Проходячи крайньою вулицею до залізничого мосту, почув пахкання паровика. Чий же це? Де б він узявся? Зняв дві стійки і гайда до моста.

Недалеко моста стояв і злегка поторкував невеличкий панцирник; як лукавий Демон, заглядав на сонне місто. Ми вп’ялились в його світляні очі, не знаючи, що чинити. Післати людей, думаю, чи самому бігти до штабу?

Та думка перервалась. З вагонів вилазили люди й підступали до моста.

– Увага, хлопці, – хвилево й тихо наказав: – Приділіться і за командою пали як найчастіше.

Хлопці нащурились.

Разом – вогонь! – і ми блиснули трьома вогнями. Одно скотилось, а кілька посунуло схильці до броневика. Він пчихнув і посунувся назад, залишивши слизьким і вогким цокотанням, мовляв, не чіпай, бо бризну рясними сльозами.

Ми поприсідали стежачи. Панцирник відліз, замовк і зник у пітьмі. Відомо, що це за відвідини. Я залишив хлопців вартувати, а сам побіг до комендатури.

Тут все хропіло очмареним сном. Курінного тричі волік по кімнаті, тягав за вус – ані мур-мур.

На сході стало паленіти. Тихий, погідний ранок віщував небезпеку. Не добудившися в комендатурі, кинувся до штабу.

– Козаче, – зустрів на вулиці заспаного, – не знаєте, де штаб дивізії?

– Ні.

– Якої частини?

– Богданівець, стоїмо близько станції!

– Так слухайте. Біжіть до полку й сповістіть, хай будуть на ногах. Більшовицький броневик підходив уночі.

– Ага, – догадувався козак. – Недаром мене збудили. Був у знайомих на Олександрівці. Там уночі була розвідка.

– Прошу ж вас. Спішіть до полку й сповістіть, бо буде лихо.

Козак побіг, а я не знав за що вхопитись. Пустився знову до комендатури. Та довгий постріл зупинив. За стрілом другий, третій, а в відповідь йому гримнула сальва.

Затріпотало серце. Куди летіти? Кого будити? Рвусь, мечусь… До полку, тут недалеко…

Прибіг засапаний, стусонув двері, – всі сплять, як порізані. Револьвер – бах-бах!..

До зброї, браття! Гайдамаки! Більшовики в місті! До зброї! – І бах-бах…

– Що… де… – схоплюються.

– На місто сунуть… Скоріш… Будіть один другого. В чому хто є… рятуйте всіх… – та знову бах-бах…

І вмить касарня закрутилася в дикім хаосі зборні. В життю подібної гарячки не видав. Дві сотні людей завертілись, як на вогні: не знали, чи штани вперед, чи набійницю, за черевики – чи за рушницю.

У п’ять хвилин курінь сипав надвір, інстинктово ладнався, хто в чім схопився. Оригінальне було військо: розпанахані, заспані, без шапок, в одному черевику, в самих сорочках. Десь взявся бончужний п’ятої сотні, а пізніш пригнався полковник. Бігли на гук стрілянини.

Більшовики городами в дві кольони перлися на місто. Ми безладно розкинулися й дали нерівну сальву, не злякавши їх. Навпаки, вдивившись, де жертва, зграями кинулись на нас. Куди там було стримувати – їх цілі маси. Відбігли ми на дільницю, тримаючись непевно.

На наше щастя, прибіг зі станції курінь богданівців. Це підбадьорило нас. Вирівнялись, але позиція незручна – спереду садки, а ззаду майдан.

– Відходь на дільницю і отаборюйсь, – передав полковник. – Кулемет, кулемет лаштуй, – побачив, що тягли «Максима».

Заняли зручну позицію, прилаштували кулемет і чекали червоних з-за садків. Вони гадали, що ми втікаємо, і лізли сміливо. На рівнині сипнули їм доброго перцю й примусили прилягти. До речі, наспів І-й курінь гайдамаків та невелика частина Зеленого. Моральний бік був за нами. Більшовики ще раз смикнулись на нас, та певне третя частина з них звалилася на місці.

Загорілась страшенна січа. Створився ад, в якому я ще не бував. Пара тисяч крісів та кілька кулеметів глушили все навколо, не чути було ніякої команди. Баталія тяглась хвилин з 15. Курінний Кузьменко виявив ініціятиву: знявши високо кріс, махнув кругом і кинувся в атаку.

– Сллла…ва! – підхопив увесь курінь і сунув на городи. За ним знялись богданівці.

Я біг невеличкою вуличкою попід дерева. Перед собою бачив двох: один зірвався, покинувши кріс, а другий вхопив бомбу. Щойно він замахнувся рукою, як похилився взад: бомба з дренькотом розскочилась, розпанахавши йому внутренності. Не пам’ятаю, чи вистрілив я. Встиг лише присісти за деревом, зігнувшись від вибуху. Вмить, зірвався й несвідомо побіг. Та в кількох кроках відчув гаряч. По тілі ринула кров. Зупинився, – що таке? Кров сочила й змочувала одежу, а ліве плече терпко щеміло: бомбою шкрябнуло. Вернувся; на валі побачив ще гарячого четаря Музику Петра. За мною йшло кілька ранених.

А в місті творилося таке, чого в практиці військовій ще не бачив. З диявольським жахом гналося все свідоме й несвідоме: вози, тачанки, гармати, авта, коні, люди. Наскакували одно на одне, перекидались, запружували шлях, мішалось живе з мертвим. І все летіло, де діру бачило, без упину, схаменіння, як від смертельної прокази…

А коли б не спохватились вчасно?! Хряснуло б тисячі людей, добра…

Другого дня ховали 16 жертв. Я перев’язаний салютував останнє «прощай» свойому співтоваришеві в борні – Музиці П. (з Полонного на Волині).

Ми рушили далі на Київ. Я перебував при лікарні. Хотілось бути з боєвиками. На столицю ж ідем. Спішили, раділи…

Але надії наші вітер злощасний по степах розвіяв. Не дала химерна доля спочити в рідній столиці. Замість переможних гимнів, довелось відходити перед новим завойовником – захланним Денікіним. Не хотілося дробитись на два фронти. Відступали, пускаючи собаку на собаку.

Вони ж клятущі зазіханці не кидались один на одного, а сунули на нас, на ласий шмат. І білий, і червоний гад знав, що без України немощний буде він. Отож забули про соціяльного ворога – і кидалися на нас з обох боків. Засліплений Денікін і хату власну на небезпеку залишив: більшовики лізуть на Дон, а він драпці хижі на Україну простягав. Підтриманий Антантою та всім чорносотенним кублом, кермований військовою стратегією численної офіцерської зграї – він перемагав.

До цього ще біда. Невдачі фронтові побільшували в стократ наші господарські недомагання. Настала осінь, а зброї, одягу нема. Почався тиф, що сатанинською силою косив людей.

Скосив він і мене. Десь у районі Вапнярки я занеміг. Був час поспішного відходу. Знесилений увечері в селянській хаті, я ранком звестися не міг, а другого дня втратив пам’ять.

Аж за місяць, знемощілий від зворотного тифу, добрався я до рідного села.

II У ПОВСТАНЧОМУ ОГНІ

Початок 1920 року. Армія розбита, територія захоплена. Безсило впали наші святі пориви.

А влада рад вбивалася в силу, справляючи весілля перемоги, очищуючи кордони.

Блукаю по місті, з болем аналізуючи все, що твориться.

Мітинги. Лунає українська мова, про Україну, про український люд-селянство.