Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук
— Що? — запитала повія, помітивши його погляд.
— Ти казашка?
— Ні.
— Китаянка?
Блиснули міцні рівні зуби.
— Не скажу.
«Ну й хрін з тобою», — вирішив Парамонов. Його труси якогось дідька лежали під ліжком, і він поліз їх діставати.
— Зате ти — росіянин. — Повія тицьнула в нього пальцем. Тон у неї був не те щоби зневажливий, а радше насмішкуватий. Кутики тонких губ ледь задиралися.
Стоячи навколішки біля ліжка та притримуючи рукою рушник, Єгор лише знизав плечима. «А ти — просто повія», — трохи ображено подумав він.
Дівчина захопила з тумбочки сумочку та пройшла до виходу. Парамонов скинув рушник, швидко надягнув труси та пішов за нею. Це мало дивний вигляд — проводжати повію, — проте пілот досі не спромігся пригадати, чи він платив, а зважаючи, як його обслужили, не хотів видатися невдячним. Може, він розрахувався із сутенером ще в ресторані? Але чому не пам’ятає цього? У будь-якому разі він не міг узяти її на цілу ніч. Це ж бісова купа грошей! Просто не міг!
Повія защебнула застібки на босоніжках. Босоніжки були на каблуках, тож скошені до перенісся карі очі, коли вона випросталася, опинилися на рівні Єгорових. Кілька секунд вони мовчки дивились один на одного, наче чекали на щось, а тоді Парамонов дурнувато кахикнув і запитав:
— Have I paid you already?[16]
Повія напружилася.
— Have paid for what?[17]
— Ну, за твої послуги.
Ляпас прилетів немов нізвідки. Парамонов проґавив момент, коли дівчина замахнулася, і збагнув, що вона замислила, лише коли крихітна долоня опинилася за сантиметр від його щоки. Накладні нігті дряпнули щетину, лівий бік обличчя затопила хвиля пекучого жару. Пілот інстинктивно підняв руку, провів пальцями по неголеній шкірі й тихо промовив:
— То ти не…
Парамонов затнувся. Довелося прикусити язика, щоб не розреготатися. Учора він не був п’яний, чорт забирай, ні — трьох келихів односолодового віскі йому недостатньо, щоб зануритись у теплий туман, який згладжував гострі кути й примушував жіночі обличчя загадково сяяти, — тож добре пам’ятав азіатку, пам’ятав, як чіпляв її… абсолютно впевнений, що знімає повію.
Незважаючи на всі намагання не засміятися, усмішка таки продерлася назовні, підсвітивши припухле лице. Єгору здалося, що чорнявка от-от засичить по-зміїному, та вона лиш кинула на нього погляд, яким можна було просвердлювати отвори в бетоні, й виплюнула:
— Старий козляра! — Після чого розвернулася та рішуче закрокувала до ліфта.
Чоловік причинив двері й прикусив губу, тлумлячи ідіотське гиготання, проте сміх клекотів у глибині горлянки, а губи самі розтягувалися до вух. Йому сорок три (гаразд, уже майже сорок чотири), учора він був у звичайному одязі, не в льотній формі, й, однак, не напружуючись, затягнув у ліжко на двадцять років молодшу дівчину. Єгор потер долонею щоку й пригадав, яким запаморочливо м’яким видавалося на дотик волосся азіатки. Коли взагалі він востаннє спав із такою красунею? Ще й не за гроші!
Настрій поліпшився. Парамонов відтягнув штори — кімнату залило вицвіле над пустелею сонячне світло — кілька секунд дивився на затоку, а тоді відригнув і подався пакувати речі.
Міжнародний аеропорт ДубайТермінал 3
Працівник аеропорту на вході до термінала показав, куди бігти, й Анна, піднявшись на другий поверх, помчала заллятим яскравим світлом коридором.
Гамір тиснув на мозок. Анні здавалося, наче вона продирається крізь невидимі чагарі: звуки голками дряпали натягнуті нерви. Менш ніж за хвилину вона дісталася просторого, розгородженого натяжними стрічками приміщення. Праворуч, під скляною стіною, тягнувся ряд сполучених між собою реєстраційних стійок, за кілька кроків попереду під стелею висіла величезна вивіска «TRANSFER DESK J», проте Анна її не помітила й збагнула, що потрапила до трансферної зали, лише тоді, коли, не встигнувши загальмувати, вклинилася у вервечку людей, що стояли в черзі.
Жінка ненароком зірвала натяжну стрічку й перекинула чиюсь валізу, проте не обернулася в той бік. Витягнувши шию, Анна ковзнула поглядом понад головами й заніміла. Трансферна стійка була величезною. У залі стовбичили півтори сотні пасажирів, розбиті на кілька довжелезних черг. Паніка, що впродовж останніх двох годин бушувала, немовби поза тілом, пробила черепну коробку й, увірвавшись досередини, почала трощити все в голові.
Це кінець. Жодного шансу. Вона спізнилася.
За реєстраційною стійкою, частково затуляючи скляну стіну, містилися чотири вертикальні монітори з переліком рейсів, що вирушали з Термінала 3. Анна пробіглась очима по найближчому та відразу, не шукаючи, натрапила на рядок «ALR 114 Bangkok». Справа від пункту призначення палали червоним слова: «FINAL CALL»[18]. Отже, літак іще не відлетів. Жінка витяглася струною (на секунду її серце стислося до крихітної грудки) і кинулася до найближчої стійки.
— Я перепрошую… пробачте… вибачте… мій рейс…
Вона штовхнула літню африканку, потопталася по чиємусь багажеві, пірнаючи під натяжну стрічку, ледь не збила три- чи чотирирічну дівчинку. Засмаглий чоловік у лляному жакеті та джинсових шортах щось прокричав їй услід незнайомою мовою. Лише опинившись перед стійкою, вона наважилася глянути на годинник. 09:18. Вісімнадцять по одинадцятій у Дубаї. А що, як — у грудях спалахнув слабкий вогник — виліт затримується? Що, як вона встигне?
За стійкою сиділа широколиця арабка у блідо-зеленому хіджабі з родимою плямою завбільшки з колекційну монету на підборідді.
— Я запізнилася, так? — випалила Анна.
— Ваш рейс? — запитала реєстраторка.
Серце немовби дерев’яніло. Налігши грудьми на стійку, Анна чула, як воно глухо вистукує об ребра. Коли вона озвалася, голос неначе відокремився від тіла:
— ALR 114 до Бангкока.
Арабка кивнула й зиркнула на невидимий для Анни монітор. За мить проказала:
— Ще триває посадка. Будь ласка, ваш паспорт.
Клянучи себе за неуважність — могла ж витягти дорогою! — Анна змарнувала чверть хвилини, дістаючи закордонний паспорт із перекинутої через плече сумки.
— Ось, тримайте.
Арабка схилилася над клавіатурою. Анна знову з острахом подивилася на телефон. 09:19. Тієї самої миті клацання клавіш припинилося. Працівниця інфоцентру зосереджено вчитувалася в щось на екрані.
— Щось не гаразд?
— Звідки ви летите? — не підводячи голови, запитала арабка.
— З України.
— А ваш багаж…
— У мене немає багажу. Лише ручна поклажа.
Реєстраторка поправила хіджаб і глипнула на Анну — темний лоб покраяли зморшки, через що вираз обличчя здавався незадоволеним, майже суворим, — але за мить, не зронивши жодного слова, вона відвела погляд.
Анна поклала телефон перед собою та зчепила над ним пальці. Страх гриз її за ребра. Коли цифри на екрані мобільного змінилися — замість 09:20 висвітилося 09:21, — арабка, не підіймаючи голови, взяла до рук радіотелефон, що стояв на спеціальній підставці
