Ключ - Василь Миколайович Шкляр

голку. — Навіть не знаю‚ як він затесався до «Трьох поросят»‚ але ми зустрілися саме там. Випадково‚ звичайно. Пізніше ми туди не заходили‚ він водив мене по розкішних нічних клубах‚ по казино, і дуже тішився‚ коли ми програвали тисячу другу‚ адже натомість‚ казав він‚ нам таланить у коханні. Щоправда‚ зустрічалися ми рідко‚ — Сана не підводила на мене очей і свої голочки стромляла‚ можна сказати‚ наосліп. — Він десь надовго зникав і ніколи не розповідав мені про свою роботу. Так‚ тривалі відрядження‚ казав він. А одного разу запропонував — ні‚ він вимагав‚ щоб я покинула свою роботу і сиділа вдома‚ чекаючи його дзвінків і повернень. За це я тобі платитиму щомісяця стільки‚ що ти не заробиш за рік‚ казав він‚ та якщо я подзвоню тобі здалеку‚ особливо вночі‚ і не застану вдома‚ тоді… я не знаю що з тобою зроблю. Хтозна‚ чим би закінчилися його домагання‚ та все повернулось інакше. Одного разу він подзвонив і сказав‚ що вже в Києві‚ треба негайно зустрітися‚ і щоб я хапала таксі і їхала не до «Чикаго»‚ не до «Фламінго»‚ а до «Трьох поросят»‚ так так‚ саме туди‚ де ми вперше зустрілися. Дорога кожна секунда. Я так і зробила‚ але в «Трьох поросятах» його не було. Я собі щось там замовила‚ сіла і стала чекати. Думала‚ він ось ось з’явиться і скаже: вибач‚ я був такий дурень… Чи‚ може‚ щось інше‚ не знаю‚ але було гостре передчуття якоїсь зміни… Гостре передчуття.

Сана піднесла склянку до білих губів. Її рука злегенька тремтіла. А я вже зовсім не чув болю — був спокійний і холодний‚ як крига. Тієї хвилини мені‚ як ніколи‚ ішло на душу це холодне біле вино. І те‚ що відбувалося далі‚ я намагався сприймати (і це мені вдавалося) ніби далеку чужу історію‚ яка відбулася не з нею‚ а з кимось іншим.

Він таки прийшов до «Трьох поросят»‚ прийшов і вимучено їй усміхнувся‚ але усмішка та була страшною на блідому‚ як смерть‚ обличчі; він сів навпроти‚ та сумку‚ з якою прийшов‚ — звичайнісіньку спортивну сумку — ногою підсунув до Сани і попросив заховати в надійному місці‚ бо він поспішає‚ він так поспішає‚ що навіть не в змозі її поцілувати‚ хоча невідомо‚ коли вони знов побачаться. Він попросив за ним не виходити і поволі рушив до дверей‚ та видно було‚ що заледве стримує крок.

Ту спортивну сумку Сана відкрила вдома‚ і їй стало млосно.

Там було стільки доларів‚ що вона боялася їх лічити. Того ж вечора «ТСН» передала‚ що на Прорізній з вогнепальної зброї убито бізнесмена. Як завжди‚ ніяких подробиць в інтересах слідства.

— У мене відразу тенькнуло серце‚ — сказала вона. — І не тому‚ що від «Трьох поросят» до Прорізної палицею кинути. І не через гроші. Я просто згадала‚ як він виходив… Згадала його ходу… Спину… Я вже тоді відчувала‚ що бачу його востаннє.

Слідом за ним ступала смерть.

Сана притихла‚ очі її потемніли‚ бо‚ мабуть‚ знов побачила‚ як ішов од неї той чоловік і як у його сліди ступала костомаха.

Важка тиша щільно облягла порожнечу кімнати. Вона була як граніт‚ ця тиша. Раптовий гуркіт старезного ліфта розбився об неї‚ як скло.

— Може‚ ти собі навіяла? — сказав я. — Може‚ він потрапив за ґрати?

Вона глянула на мене‚ як на дитину.

— Про що ти кажеш? Такі люди й за ґратами п’ють мартіні і розмовляють по стільниковому телефону. Але… як це кажуть криміналісти… Немає тіла — немає смерті. У всякому разі для мене.

— Ти дуже довірлива‚ Сано.

— Занадто. Бо я хочу‚ аби ти знав‚ у чому моя небезпечність.

Та якщо тобі це неприємно‚ вважай‚ що я все вигадала.

— Коли я кажу про довірливість‚ то маю на увазі…

— Кримінальні гроші? Я заробила їх у найчесніший спосіб.

Бо після того‚ як усе це сталося‚ справді не порушувала угоди. Я більше року майже не виходила з дому. А щодо… пояса вірності‚ то не зняла його й досі. Ти не уявляєш‚ як він мене тисне.

Якраз це я уявляв непогано. Як і ту скляну стіну‚ що виросла поміж нами.

— Якби він з’явився‚ я б звільнилася і від пояса‚ і від грошей.

Але віриться мало… Раніше я ще всяке думала. Може‚ й справді навіяла? Та не було в кого навіть спитати. Я раптом зрозуміла‚ що зовсім нічого не знаю про цю людину. Нічогісінько. Такий‚ бач‚ світ настав: живемо з людьми і не знаємо‚ хто вони. Спимо з ними‚ оселяємося в їхніх квартирах‚ — кинула вона камінець у мій город‚ — а потім… Хіба це нормально?

Що я міг відповісти? Хіба те‚ що бажання спати з такою жінкою‚ як вона‚ — це абсолютно нормально. Та цього разу я змовчав — не моє тут мололося.

— Немає тіла — немає смерті‚ — повторила вона. — Часом ввижається‚ що мене шукають‚ що ось і зараз подзвонять у ці двері… у двері невідомо чиєї квартири.

— Сано‚ облиш. У мене і так повна голова химер. Знаєш‚ про що я думав‚ коли ми сюди йшли?

— Знаю. Про те‚ що я тут уже була‚ що довкола тебе затіяно якусь змову. Але все набагато простіше. Зараз ти ляжеш спати‚ а взавтра дізнаєшся‚ хто є власником цієї квартири. Це ж не так складно‚ хіба ні?

Вона вийшла в коридор і зняла з вішалки мій трофей‚ дозволивши мисливцеві невдасі тільки його потримати.

— Я сама спіймаю таксі‚ — сказала вона.

— Сано…

— Не сумуй. Можливо‚ мені ще тяжче. Адже тоді‚ коли я вперше тебе побачила… — вона примовкла на мить і раптом сказала: — То таки був coup de foudre.

Загримів ліфт‚ і той гуркіт розбився об ґранітну тишу‚ як скло.

5

Ідучи до партійного осідку‚ який тепер став мені пунктом телефонних переговорів‚ я думав про акваріумних риб‚ що жили у підвальному приміщенні «мого» будинку: чи вони чують весну?

Саксофоніст‚ котрий грав у підземному переході над порожнім капелюхом‚ чув її безпомильно‚ і я кинув йому на почин «святого Володимира»[12] — кинув у капелюх червоне сонечко (адже так називали князя)‚ аби воно світило у похмурому підземеллі і нагадувало про весну. Зі стріх ще не капле‚ та козаченькові уже пахне мандрівочка‚ отому козаченькові‚ що