Panicoffski - Ріо Кундер
Освальдо спить. Уві сні він бачить свій омріяний сонячний гарячий Буенос-Айрес. Ось виринає він, малий, а з ним маленька Фабіана з тої крихітної фотки, яку вона носить у гаманці і щойно показала йому у Velvet Underground. Ось вони стоять у масках, щоб не впізнала таємна поліція. Он іде ця жіночка. Виглядає на иноземку. Вона дивиться ліворуч, праворуч, чи нема тут раптом кого з панівної хунти? «Here it is Osvaldo, — real Czechoslovakian Pedro chewing gum!» — каже чомусь англійською і простягає заповітний прямокутничок. Він прудко його вихоплює з руки, — thank you! — і вони щодуху біжать з Фабіаною до майдану Пляса де Майо і гупаються на лаву просто під президентським палацом Каса Росада. Вони ділять ґумку навпіл і починають смачно в унісон жувати. Освальдо швидко відчуває біль у шлунку й печінці, в голові паморочиться. Крізь імлу перед очима він бачить на землі Фабіану, що стоїть рачки і блює кров'ю. До них біжать люди у військових одностроях і темних окулярах. Вже непритомніючи, Панікоффскі чує напівістеричний крик: «Товариші! Це — чергова брудна провокація американського імперіалізму проти радянської влади!» Нарешті Освальдо не крутиться — мозок відключився й цілковито відпочиває…
Як же ж повільно повзе час! Вона має приятеля, з котрим живе, бо так сталося. «Я була сама, й мені було дуже погано. А Нік був такий добрий до мене! Коли сюди приїхала рік тому, влаштувалася спершу пилососити у Центрі сучасного мистецтва. Я не мала поняття, хто то був такий, той Нік. Першого таки дня на роботі була вся на нервах. Мову розуміла погано, що не скажуть, нічого не могла втямити. Це дратувало, як видно, нових колеґ, а я почувалася дедалі більш непевно. Тоді повз мене пройшов Нік і якось дуже тепло до мене усміхнувся. Щось сказав, я не зрозуміла. Але міміка була така кумедна, що ми разом розсміялися. Відтак він зробився серйозним і повільно так каже з розрахунку на моє нерозуміння: «Хочеш, підемо кудись разом увечері?» Уявляєш, отак відразу підчепити мене хотів! Я, звичайно, кажу «ні». Потім дівчина, що там працювала, спитала, звідки я знаю Ніка Менотті. «А, Менотті! — один з найбільш контроверсійних митців-аванґардистів. Бачив ту його виставку в Центрі сучасного мистецтва. Нове слово. Дадаїзм 21 сторіччя. Особливо тоді вразила та стара подерта брунатна валіза, що валялася під ногами просто в дверях зали! Я ще подумав спершу, що якийсь жебрак безпритульний вирішив від холоду сховатися серед прекрасного, аж поки не помітив поруч табличку: «Нік Менотті: Валіза, що валяється під ногами у дверях зали». Композиції Менотті постійно обговорюють мистецькі рубрики національних ґазет. Вони шокують критиків, але це не завадило журі найпрестижнішої британської мистецької премії торік присудити її саме Нікові. Й ось тепер на додачу до премії він, виявляється, ще й живе з Фабіаною. А я йому за це, слово чести, наставлю роги, незважаючи на те що справді є великим фаном аванґарду. Та зв'язок із Фабі в мене тепер уже чомусь здатен викликати до чоловіка лише глибоку неприязнь.
А сталося все дуже прозаїчно: запропонувавши Фабі побачення з першого разу, він відтак в'юном крутився біля неї два тижні, аж поки вона не погодилася. «Ну, я погодилася. Думала: все одно я сама, то просто так для компанії вийду погуляю з ним». Потім він нагодував у гарному ресторані, напоїв дорогим вином (чи не з тої премії за чемодан, що валяється?). Далі були шампан і марихуана у нього вдома, і з того дня Фабі спить у його ліжку, щоправда, часто без нього самого, бо ж він, як знаменитість, частенько у від'їзді.
— Розумієш, я не хочу нині мати серйозні стосунки будь з ким. Я, слава Богові, цього мала під зав’язку протягом десяти років. Але з Ніком сталося так, що я тоді жила у знайомих — подружжя з маленькою дитиною. А тут з'явився Нік з величезною хатою. Каже, давай переїжджай до мене, якщо все одно шукаєш, де жити. Я навіть наполягла на тому, щоб платити йому за кімнату, аби показати незалежність. Проте він тепер у нестямі від мене, і я просто не знаю, як від нього піти. Я не хочу робити йому боляче, — каже Фабі.
— Воляче буде все одно. Затягування часу не допоможе. Пізніше буде навіть більш боляче, — відказую металевим голосом.
— Освальдо, прошу. Є так, як є, добре?
Раз на тиждень вона співає в Aquarium (Менотті зробив дизайн клубу і популярного італійського ресторану в тому-таки приміщенні, а власник, виявляється, його добрий знайомий). Уже втретє ледве доживаю до суботи, аби піти туди й побачити Фабі. Раз на вечір вона знаходить мент, аби, дивлячися мені у вічі, непомітно для всіх ніжно поцілувати свою долоню і здмухнути той поцілунок у моєму напрямку. Вона неодмінно підходить і привітатися, як це заведено в її країні, поцілувавшися в обидві щоки. Нічого дивного — вони так вітають усіх друзів і навіть напівзнайомих. А того, як ми при цьому міцно стискаємо руки, як випадково електрично і лише на найкоротшу мить торкаємося колінами, грудьми, як її волосся лоскоче моє обличчя, помітити ніхто неспроможний. Принаймні так мені здається. Третя субота. Вона закінчує співати, вступає діджей (тут теж уже почали грати лятіномузику, включно із сальсою), публіка танцює, Фабі запрошує мене до танцю. Я притискаю її зовсім близько: «Фабіано, слухай, люба, я бажаю тебе кожною клітиною. Розумієш, те, що відбувається, — протиприродно. Речі минають дуже швидко. Найгірше — це пропустити мент. Чекати небезпечно, бо струм, який нас єднає, може раптом зникнути. Ми маємо цінувати те, що з нами тепер відбувається. Не можна дозволити цьому піти». Вона стискає мої руки. Танцюємо мовчки ще три, чотири танці. «Гаразд, тільки якщо ти зможеш дати собі раду з тим, що я маю
