Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Гребер зайшов у церкву. Перед сповідальнею пастора Бідендика зупинився. Табличка «Вийшов» була на місці. Він відслонив зелену запону. На нього дивився Йозеф. Він не спав і сидів так, що міг ударити того, хто зайшов, ногою в живіт і зразу ж кинутися тікати. Гребер пройшов повз нього до лави біля ризниці. Через хвилину з’явився Йозеф. Гребер показав йому коробку з-під сигар.

— Викликали через це. Прах її батька.

— І більше нічого?

— Досить і цього. Ви нічого нового не довідалися про Польмана?

— Ні.

Обидва дивилися на пакунок.

— Коробка з-під сигар, — сказав Йозеф. — Здебільшого вони використовують старі картонні коробки, бляшанки або паперові кульки. Коробка з-під сигар — це вже майже урна. — Де ви думаєте її залишити? Тут, у церкві?

Гребер похитав головою. Він уже знав, де залишить прах.

— У церковному саду, — відповів він. — Адже ж це теж такий собі цвинтар.

Йозеф кивнув.

— Я можу для вас ще щось зробити? — запитав Гребер.

— Ви можете вийти крізь бічні двері й поглянути, чи немає на вулиці чогось підозрілого. Мені час іти звідси; причетник-антисеміт приходить о першій годині. Якщо через п’ять хвилин ви не повернетесь, я знатиму, що на вулиці все гаразд.

— Гаразд.

Гребер стояв на осонні. По хвилі з дверей з’явився Йозеф. Пройшовши біля самого Гребера, він кинув йому півголосом:

— Усього найкращого!

Гребер рушив назад. Церковний саду цю пору був безлюдний. Над кущем, облитим дрібненькими білими квіточками, пурхали два жовтих метелики з червоними цятками на крильцях. Кущ ріс біля могили члена капітулу Алоіза Блюмера. Гребер підійшов ближче. Три могили позападали, а могила Блюмера просіла так, що під дерном утворилася ніби дірка. Це було підходяще місце.

Гребер написав на клаптику паперу, що це прах в’язня концтабору, католика. Він зробив це на той випадок, якщо коробку з-під сигар хтось знайде. Записку він сховав під бурий папір, потім багнетом вирізав шматок дерну й обережно розширив ямку, щоб туди вмістилася коробка. Зробити це було не важко. Викопаною землею він знову засипав ямку й поклав зверху дерен. Бернгард Крузе, якщо це був він, таким чином дістав місце в святій землі, у ногах високого церковного сановника.

Гребер вернувся назад і сів на підмурок галереї. Від сонця каміння нагрілося. «Мабуть, це святотатство, — думав Гребер. — А може, й надмірна сентиментальність. Бернгард Крузе був католик, а спалювати католиків заборонено. Але в даному випадку, з огляду на виняткові обставини, церква повинна заплющити на це очі. А якщо там, у коробці, прах зовсім не Крузе, а багатьох жертв, можливо, навіть протестантів і правовірних євреїв, то й тоді все гаразд. Ані Єго-ва, ані Боги протестантів чи католиків, очевидно, не матимуть нічого проти».

Він поглянув на могилу, в яку поклав коробку з-під сигар, немов зозуля яйце в чуже гніздо. Досі Гребер не відчував докорів сумління; але тепер, коли все було позаду, на душі йому стало невимовно гірко. Це було щось більше, ніж роздуми про мертвих. Це були роздуми про Польмана, Йозефа й усі ті жахи, які йому довелося побачити, а також про війну й навіть свою власну долю.

Гребер підвівся. У Парижі він бачив могилу Невідомого солдата, доглянуту, під тріумфальною аркою, на якій було зображено найбільші битви Франції. І йому здалося, що цей запалий клаптик дерну на могилі члена капітулу Блюмера й коробка з-під сигар під ним чимось нагадують ту могилу, а може, навіть щось більше, хоча навколо й немає райдужного ореолу слави та битв.

— Де ми сьогодні ночуватимемо? — запитала Елізабет. — У церкві?

— Ні. Сталося чудо. Я був у фрау Вітте. У неї є вільна кімната. Її донька кілька днів тому виїхала в село. Перебудемо там, а після мого від’їзду ти зможеш там залишитися. Я вже переніс туди всі наші речі. З твоєю відпусткою все гаразд?

— Так. Мені вже не треба йти на фабрику. А тобі чекати на мене.

— Слава Богу! Отже, сьогодні ввечері у нас свято. Цілу ніч ми будемо гуляти, а потім до полудня спатимемо.

— Авжеж. Сидітимемо в саду, аж поки зійдуть зорі. А тепер я швиденько збігаю і куплю собі капелюшок. Сьогодні такий день!

— Навіщо тобі капелюшок? Ти хочеш надягнути його сьогодні в саду?

Елізабет засміялася.

— Може, й так. Але це не так важливо. Важливо те, що я його куплю. Це символічно. Капелюшок — немовби прапор. Його купують щасливі або нещасливі люди. Ти цього не розумієш, еге ж?

— Ні. Але все одно давай купимо. Відсвяткуємо цим твоє звільнення. Це важливіше, ніж вечеря. Крамниці ще відчинені? А тобі не треба для цього талонів на одяг?

— Я їх маю. І знаю, де продаються капелюшки.

— Добре. Купимо капелюшка до золотистої сукні.

— До неї капелюшок не потрібен. Це вечірня сукня. Ми просто купимо якого-небудь капелюшка. Це конче потрібно. Отже, з фабрикою покінчено.

Половина вітрини в крамниці вціліла. Друга половина була забита дошками. Вони зазирнули всередину. Там лежало два капелюшки. Один був прикрашений паперовими квітами, другий — барвистим пір’ям. Гребер розгублено дивився на капелюшки, — він просто не міг собі уявити Елізабет у жодному з них. Потім він помітив, що сива жінка саме збирається замикати двері.

— Ходімо! — поквапив він Елізабет.

Власниця крамниці провела їх у задню кімнату, вікна якої були запнуті шторами. Жінка відразу ж почала з Елізабет розмову, з якої

Гребер нічого не розумів. Він сів на розхитаний, покритий золотистою фарбою стілець біля дверей. Жінка увімкнула перед дзеркалом лампочку, заходилася діставати з коробок капелюшки до всіляких тканин. Сіра крамничка раптом обернулася на зачаровану печеру. Голубі, червоні, рожеві й білі капелюшки спалахували у світлі, і складалося враження, ніби тут приміряють корони перед якимось таємничим святом. Елізабет походжала сюди-туди в яскравому світлі перед дзеркалом. Здавалося, вона щойно зійшла з картини, і зараз позад неї зступиться морок, у якому потоне вся кімната. Гребер сидів тихо і спостерігав цю сцену, яка після всього, що відбулося вдень, здавалася йому нереальною. Він уперше бачив Елізабет такою безпосередньою, незалежною від обставин, захопленою собою і своїми пустощами, сповненою ніжності й світла, серйозною і зосередженою, мов амазонка, що вибирає зброю. Гребер чув тиху розмову двох жінок, не дослуховуючись до неї, вона нагадувала йому дзюрчання струмка, він бачив Елізабет у світлі, яке, здавалося, випромінювала вона сама, й любив її, прагнув її і забув про все на світі, охоплений почуттям щастя, за яким стояла