Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

Задля Ігар я лишився з чужим плем'ям. І я навчив їх робити луки з червоного пахучого дерева, схожого на кедрину, навчив пильно вдивлятись обома очима й прицілюватись лівим оком. Показав їм, як робити тупі стріли на дрібну дичину, а визублені стріли з кісток на рибу в прозорій воді, показав, як із кременю робити гостряки стріл на оленя, дикого коня, лося та Гострого Зуба. Але коли я почав тесати камінь, люди знову сміялися з мене, аж поки в усіх на очах моя стріла з кам'яним вістрям ввігналася в лося наскрізь так, що вістря показалося з другого боку, а кінець із пером застряг усередині. Тоді все плем'я почало хвалити мене. Я був Ушу, лучник, а Ігар — моя дружина й товаришка.

Сонячними ранками ми тішилися, дивлячись, як наші діти, хлопчик і дівчинка, жовті, мов ті бджоли, качалися й борсалися серед квітів, а вночі я стискав її в своїх обіймах. Вона любила мене й умовляла, щоб я лишився в таборі, бо вмію обробляти дерево й тесати вістря для стріл. Нехай інші йдуть на небезпечні лови й приносять мені м'ясо. Я послухався її, погладшав тілом, і мені стало важко дихати. Довгими безсонними ночами мене мучили неприємні думки про те, що хоч чоловіки з чужого племені й приносять мені м'ясо і шанують мою мудрість, проте вони сміються з мене, що я такий гладкий і не ходжу на лови та в бій.

Коли ж ми постарілися, коли наші сини стали вже чоловіками, а дочки матерями, з півдня, неначе морські хвилі, — на нас ринули темношкірі плоскогубі люди зі стіжкуватими головами, і ми відступили перед ними до підгір'я. І тоді Ігар, як і всі інші мої подруги до неї й після неї, обвившись круг мене руками й ногами, намагалась утримати мене від бою, бо їй не знані були далекі видива.

Але хоч який я був гладкий і хоч як мені було важко дихати, я випручався від неї. Вона плакала, що я перестав її кохати, та все одно я поспішив туди, де билися цілу ніч аж до світанку, під свист міцних тятив, під спів увінчаних пір'ям гострих стріл. Ми показали тим стіжкоголовим людям, як треба вбивати, показали наш бойовий запал.

Коли я вмер під кінець бою і навколо чути було пісні смерті, вони здалися мені тими самими піснями, що їх склав я, Ушулучник, коли дружина моя Ігар учепилася в мене й не пускала в бій.

Колись — тільки небо знає, коли саме, в усякому разі тоді, як світ був ще молодий, — ми жили біля великих боліт, де пагорби близько підступали до широкої тихої річки, де наші жінки збирали ягоди й вигрібали їстівне коріння. Там ходили табуни оленів, диких коней, антилоп і лосів. Чоловіки вбивали їх стрілами й ловили в пастки або заганяли в провалля. В річці ми ловили рибу мережами, що їх наші жінки плели з кори молодих дерев.

Я був чоловік страх цікавий до всього, ніби антилопи, що їх ми, заховавшись, приманювали в засідку тим, що вимахували віхтями трави. На болотах ріс дикий риж, стіною зводячись край проточини. Щоранку сюди прилітали дрозди і будили нас щебетом. Увечері повітря також сповнювалося шелестом, що його здіймали птахи, відлітаючи на нічліг. Прилітали вони, коли достигав риж. На болоті виводилися й качки. І вони, і дрозди гладшали від рижу, що стояв наполовину вилузаний проти сонця.

Я був чоловік, і мене повсякчас цікавило, що лежить за горами, і по той бік болота, і в намулі на дні річки; я стежив за дикими качками й дроздами і розмірковував про все, аж доки сталося мені видиво і я ясно все побачив.

М'ясо — добра їжа. Але кінець кінцем, або, радше сказати, найперше м'ясо твориться з трави, а в диких качок та дроздів — із зерен дикого рижу. Стріляти їх — то ледве чи виплачувалося: щоб убити качку з лука, доводилось довго сидіти в засідці. А дрозди були занадто малі й придатні хіба тільки для хлопчаків, — на них лише вчилися полювати. А ось коли достигав риж, — і качки, й дрозди були гладкі, тобто гладшали вони ж від рижу! То чого б мені та моїй родині самим не харчуватися рижем?

Мовчки й похмуро міркував я про це, не помічаючи дітей, що гралися коло мене. Арунга, моя дружина, дарма шпетила мене й гнала на лови добути якнайбільше м'яса для численної родини. Я не чув нічого.

Арунга була жінка з гірського племені, звідки я викрав її. Цілих дванадцять місяців ми вчилися розуміти одне одного, після того як я викрав її. О, я добре пам'ятаю, як Арунга йшла стежкою і я скочив на неї з засідки на дереві. Я стрибнув їй на плечі, придавив своєю вагою і міцно вчепився в неї пальцями. Вона заверещала, як та кішка, відбиваючись від мене, вона кусала й дряпала нігтями, гострими, як у дикої кішки. Але я не випустив її і два дні лупив, аж доки примусив спуститися зі мною з ущелин Горян на зелені долини, де текла річка з болотами, порослими рижем, з качками та дроздами.

Коли риж доспів, я вже знав, що треба робити. Я посадив Арунгу на прові випаленої колоди, подібної до човна, і наказав їй гребти, а сам, сидячи на кормі, розстелив оленячу шкуру, що її вичинила Арунга. Пливучи, я нахиляв стебла рижу над шкурою й двома грубими дрючками вимолочував з них зерно, яке були б з'їли дрозди. Утомившись, я передав дрючки Арунзі, а сам сів на прову гребти й показувати, що їй треба робити.

Раніше ми часом зривали й пробували їсти сирий риж, але він нам не подобався. А тепер ми спекли його на вогні, зерно понабухало білими кульками, і все плем'я позбігалося покуштувати його.

Нас почали прозивати Їдцями Рижу, або Синами Рижу. А через багато-багато часу, коли Сини Річки вигнали нас із болотистих рівнин у гори, ми взяли з собою насіння рижу й посіяли його там. Крім того, ми вивчилися добирати на посів найбільші зерна, і білі кульки, коли ми їх пекли чи варили, також дедалі більшали. Але вернімось до Арунги. Як я вже казав, вона верещала й дряпалася, мов кішка, коли я вкрав її. А потім я пам'ятаю, як її родичі з