Євангелія від Ісуса Христа - Жозе Сарамаго

Ні, не можеш. Чому? Бо ти принесеш Мені її в жертву як заставу тієї угоди, яку Я щойно уклав із тобою. Ти хочеш саме цю вівцю? Так. Я пожертвую тобі іншу, швиденько збігаю до отари й зараз повернуся. Не сперечайся зі Мною, Я хочу цю. Але ж, Господи, вона має ґандж, у неї відтятий кінчик вуха. Ти помиляєшся, вухо в неї ціле, сам подивися. Не може бути. Я Господь, а для Господа нема нічого неможливого. Але ж це моя вівця. Ти знову помиляєшся, ягня було моїм, ти його в Мене забрав і тепер мусиш заплатити Мені за нього вівцею. Нехай буде за бажанням Твоїм, весь світ належить Тобі, і я Твій раб. Тож принось її в жертву, бо інакше Я розірву нашу угоду. Але Ти ж бачиш, Господи, я голий, у мене немає ані ножа, ані сікача, коли Ісус промовляв ці слова, він ще сподівався врятувати життя вівці, але Бог йому відповів: Я не був би Господом, якби не зміг розв’язати твою проблему, ось маєш. Не встигли пролунати ці слова, як Ісус побачив у себе під ногами великий сікач. Поквапся, Я маю багато інших справ, сказав йому Бог, Я не можу чекати тут вічно. Ісус підняв ніж і підійшов до вівці, яка підвела голову, певно, не відразу впізнавши його, бо ніколи раніше не бачила його голим, а як відомо, нюх у цих тварин дуже слабенький. Ти плачеш? — запитав Бог. У мене очі завжди мокрі, відповів Ісус. Сікач піднявся під потрібним для удару кутом і швидко впав униз, як сокира ката або ніж гільйотини, який тоді ще не винайшли. Вівця не видала ні звуку, почулося тільки: Ох-ох, це задоволено видихнув Бог. Ісус запитав: А тепер мені можна йти? Можна, але не забувай, що від сьогодні ти належиш Мені й наш із тобою союз скріплений кров’ю. А як я повинен піти від Тебе? Для Мене, власне, не існує ані переду, ані заду, але зазвичай від Мене відходять, задкуючи й одвішуючи поклони. Господи… Ох, і набрид ти Мені, чоловіче, чого тобі треба ще? Я про Пастиря… Про якого Пастиря? Про того, з яким я пасу отару. І що ти хочеш про нього знати? Він янгол чи демон? Я знаю, хто він такий. Але скажи мені, він янгол чи диявол? Я вже тобі сказав, що для Бога не існує ні переду, ні заду, іди собі. Стовп диму щойно був перед Ісусом, і вже його не стало, вівця зникла, від неї лишилися тільки краплі крові, але їх швидко всмоктувала земля.

Коли Ісус повернувся до табору, Пастир подивився на нього пильним поглядом і запитав: А де вівця? Я зустрів Бога, відповів Ісус. Я тебе не запитував, чи ти зустрів Бога, я тебе запитував, чи ти знайшов вівцю. Я приніс її в жертву. Навіщо? Бог був там, і Він цього зажадав. Кінчиком своєї патериці Пастир накреслив на землі риску, глибоку, як борозна від плуга, і сказав: Ти так нічого й не навчився, іди геть.

* * *

Як же я звідси піду, коли ноги в мене в такому стані, подумав Ісус, дивлячись на Пастиря, що відійшов на протилежний кінець отари. Бог, який з такою досконалістю здійснив чудо зникнення вівці, не обдарував його з хмари благодаттю свого божественного плювка, чудодійною слиною якого обдертий колючками Ісус зміг би змастити та загоїти свої рани, звідки досі точилася кров, яка блищала на камінні. Пастир не став допомагати йому, він сказав свої зневажливі слова й відійшов, чекаючи, коли його вирок буде виконано, й не бажаючи дивитися, як Ісус готується до відходу, а ще менше бажаючи попрощатися з ним. З великими зусиллями, повзучи навкарачки, Ісус дістався до їхньої недавньої стоянки, де повсюди були розкидані знаряддя, необхідні для догляду за отарою, дійниці для молока, дошки для вичавлювання сиру, а також іще не вичинені овечі та козячі шкури, на які вони з Пастирем могли виміняти все, що їм було треба: туніки, плащі, які завгодно їстівні продукти. Ісус подумав, що ніхто не матиме підстав його винуватити, якщо він власними руками візьме платню за свою працю, виріже собі з овечих шкур щось подібне до сандалій або просто обмотає собі ними ноги, обмотавши та стягнувши їх потім ремінцями зі шкур козячих, якими було зручніше користуватися для цієї мети, оскільки вони не мали такої густої вовни. Приладнуючи собі це взуття, він замислився, яким боком ліпше притуляти шкіру до ніг, хутряним чи гладеньким, і вирішив, що його зранені ноги доторку голої шкіри не витримають, а тому притулив її до них вовною, використавши її, наче підкладку. Лихо було в тому, що його рани відразу прилипли до хутра, та позаяк він постановив, що йтиме берегом Йордану, то йому досить буде вряди-годи опускати зранені ноги у воду й відмочувати засохлу та злиплу кров. Коли його важкі саморобні чоботи просякнуть водою, то під дією власної ваги вони допоможуть хутряній підкладці відліпитися від ніг, не порушивши при цьому рятівну й благодійну кірку, яка почне утворюватися на порізах та саднах. Світлий колір крові, цівка якої досі стікала з його ніг, свідчила про те, що його рани — хоч у це й важко було повірити — досі не загноїлися. Тож вирушивши у свою неквапну подорож на північ, Ісус робив тривалі зупинки, сідав на березі річки й опускав ноги у воду, втішаючись її прохолодою та цілющими властивостями. Йому боліли не тільки рани на ногах, боліла й душа, було дуже прикро, що ватаг отари, якій він віддав стільки праці, так безцеремонно прогнав його після того, як у нього відбулася зустріч з Богом, подія нечувана в прямому значенні цього слова, бо, наскільки йому було відомо, не існувало жодної людини на весь Ізраїль, яка могла б похвалитися тим, що бачила Бога й залишилася жива. Щоправда, він хоч і зустрічався з Богом, але навряд чи може похвалитися тим, що «бачив» Його, та коли в пустелі перед вами постає хмара, схожа на димовий стовп, і каже тобі: «Я твій Господь», а потім починає з тобою розмову, яка не тільки є логічною та осмисленою, але й позначеною такими владними інтонаціями, що відпадає найменший сумнів у божественному походженні вашого співрозмовника, то будь-який сумнів тут просто недоречний. Те, що перед ним і справді був Господь, підтвердилося також відповіддю, яку він одержав, коли запитав про Пастиря, адже