Кровна мста - Ярослав Яріш
Сотникові було дуже цікаво дізнатися, що робиться зараз у дворищі, про що говорить челядь. Він наскладав барила одне на одне, виліз і почав заглядати у віконце. На дворищі руху не було, але злазити Лука не хотів, а, вмостившись там зручніше, продовжував спостерігати. Принаймні тут більше свіжого повітря і духота так не докучатиме.
Челядники Каніцарові були мовчазні, ходили по дворищу швидко, між собою ляси не точили – добре були виховані боярином. Воротичі ще не показувалися, та й взагалі не знати, чи скоро прийдуть сюди. Аби тільки Бурий із Соколом встигли відійти… А ще надія на Волоса…
Про свою долю Лука якось не переймався – буде, що буде. Він відмовлявся вірити в те, що Мстислав засудить його. Хоча хто знає, як воно там повернеться.
Раптом із задуми Луку вивела якась дивна постать, що скрадалася попід самим частоколом. Лука припав до віконця і став уважно роздивлятися, хто ж то крадеться. Раптом упізнав.
– Соколе, – покликав тихо.
Товариш почув, оглянувся.
– Я тута, у медуші. – Лука говорив упівголоса, ризикуючи, що його почує хтось із холопів.
Попід вікнами медуші росла велика кропива, Сокол підбіг до неї пригнувшись і заскочив усередину.
– Пече, ой пече клята кропива, – вилаявся пошепки.
– А ти скажи їй: «Кропивонько моя, не печи мене», – вона й перестане, – спробував пожартувати Лука.
– Та вже най пече ліпше, ніж маю з кропивою говорити. Ти ж, сотнику, чого там сидиш?
– Мені Каніцар довірив медушу свою доглядати.
– Так, певно, уже все вихлебтав і пильнувати нема що? Зараз відіпру двері, і гайда звідси на волю.
Лука мить подумав.
– А ти що, за мною прийшов?
– Нє, прийшов, як лис, у Каніцара кури красти. А що там ще в медуші? Чую, м’ясом копченим затягує.
– Та є шинка і хліб – усього доволі.
– Тоді набери, а то нам у лісі довго сидіти доведеться – Бурого поранено, і він іти не може.
Лука не став розпитувати: зіскочив зі свого сідала, знайшов порожній мішок, накидав туди м’яса і хліба й пішов до дверей. Сокол уже відпер їх, і Лука, виглянувши та добре розгледівшись по сторонах, виліз із погреба.
– А тепер кропивою он поза той хлів, там і частокіл перескочимо, – наказав Сокол, коли Лука приєднався до нього.
Оминаючи обережно Каніцарову весь, утікачі чимдуж кинулися до лісу. Була саме обідня пора, і смерди пішли до своїх мазанок полуднувати. На бігу, підтримуючи мішок із припасом, Лука оглядався, але так і не побачив ні смердів, ні погоні.
До перших дерев лісу добігли мовчки. Тут уже чекали два запряжені коні.
– А де Бурий? Гадав єсмь, що він тута чекатиме, – запитав Лука.
– Казав же тобі, сотнику, що Бурого поранено. Сховав єсмь його, що ні одна сука не знайде, сам же за тобою пішов.
– Доброгост дав Воротичам своїх вовків…
– Не внюхають, – твердо відповів Сокол. – Я їх по чужому сліду пустив. Не забувай, сотнику, що я мисливець із діда-прадіда і добре знаю, як задурити і пса, і вовка.
Вони вискочили на коней і погнали в ліс, подалі від дворища.
Лука із Соколом довго кружляли, заплутуючи сліди.
– Добре, тепер вони нас не знайдуть, – зупинився Сокол і спішився. – Треба дати відпочити коням і самим підкріпитися. Бери свій мішок, сотнику, та виймай, що там маєш.
Вони сіли просто на землю. Вогнища не розводили – могло привернути увагу. Після такої лісової прогулянки Каніцарів хліб та м’ясо здавалися особливо смачними.
– Каніцар казав, що міг би заховати вас із Бурим, – почав розмову Лука.
Сокол поглянув на нього.
– І ти, сотнику, віриш Каніцарові? Як на мене, то він брехун. Вони із Середичем змовилися проти тебе, а за нами Воротичів слідом пустили. А нашого боярина я колись як запопаду у свої руку, то в морду йому плюну. Зустрів єсмь його дорогою, просив, аби поміг мені з Бурим, та Середич розвернувся і поїхав. Казав, що до князя йому спішно. А ще рік, що біда буде, коли Воротичі його разом із нами застукають.
– Не може бути, – не повірив Лука.
– Бурого спитаєш. Волос такоже добрий: скільки ж то ми разом із ним хліб святий споживали, скільки ратилися разом, а тепер він супроти нас язичникам помагає.
– Волос не супроти – коли треба, за нас стане.
– Ага, стане. Скоріше свого волхва послухає. Жрець той навмисне Волоса відіслав, аби Воротичі нас убити могли.
При цьому Сокол розказав Луці про свою пригоду з Воротичами від початку і до кінця.
Луці вона спочатку здалася химерною, але раптом він щось зрозумів.
– Там, у Києві, також був той волхв, коли на вас напали Воротичі.
Сокол із Лукою переглянулися.
– Твоя правда, сотнику. Коли жрець лікував Вадима, Волос усе розказав йому. От як нас Воротичі знайшли! – вигукнув Сокол, забувши про обережність.
Тепер усе ставало з ніг на голову: кого-кого, а Волоса Лука б ніколи не запідозрив у зраді, у тому, що то він – послух!
Раптом Лука подивився на коней – з ними почало коїтися щось незрозуміле: вони заржали, закрутитися на місці та задирали голови, намагаючись зірватися з припони. Лука із Соколом і на ноги не встигли звестися, як із вечірньої мряки вискочили два сіроманці. Ніби дві сірі блискавиці, вони неслися просто на воїв.
Сокол побачив їх першим. Він підхопився, підстрибнув і схопився руками за гілляку. Підтягся – і він уже на дереві. Лука не встиг: одночасно
