Не дратуйте ґрифонів - Іван Іванович Білик

Малко ніяково знизав плечима, ображений таким окликом Сура, проте пішов оддати наказ, аби вислали вперед кілька сотень комонців і завернули бодай тих ускоків, що не встигли далеко відійти.

Коли Сур хлюпнув собі у вічі зо дві пригорщі води й ізжував смужку в'яленої похідної волятини, вже було відомо, що трапилось уночі. Кілька десятків охочих отроків, не знаючи ні про задуми воєвод та боляр, ні про мету свого походу, вчули, що попереду стала станом та рать, яка не знати відколи блукала в невідомих краях, і вирішили навідати своїх товаришів та кревних. А ті розповіли їм і за нечувану поведінку Великого князя, який зрадив дідніх кумирів і перекинувся на грека, й за облогу та спробу князя Осмогруда вийняти грецьке торжище копієм. Отроки прискакали назад і розповіли тут усе, що чули, захопивши з собою багатьох послухів-свідків з-поміж любичан.

Ратники, та й не тільки шеренгові, а й можі значніші, навіть декотрі сотенні воєводи, не погасивши вогнищ, осідлали коней і заходилися гуртами переходити до стану князів Любиці й Осмогруда, й над ранок там зібралося тисяч двадесять комонних і пішаків.

Любиця теж дізнався про позавчорашнє волошіння й не боронив Суровим косакам приставати до Осмогруда.

Сонце вже виринуло з-за Данапра, як головний воєвода Сур наказав темним і тисячним воєводам перелічити своїх воїв. Іншого разу й за кращих умов він би ніколи не зваживсь на такий ризик, але зараз не мав іншого вилазу й мусив квапитись. Якщо негайно не накине Любиці бою, все військо перебіжить туди, та й не відомо, що тоді стане з ним, Суром. Коли хтось із-поміж своїх не потне мечем, доведеться вертати за Данапр самому, а від однієї думки про Валдислава Сурові ставало зимно

Та зрештою, коли б і Валдислав із Соболем подарували йому, то лишався ще Любиця, тож Сур, не вагаючись, повелів готувати полк до бою. В нього ще лишалося три тьми вірних ратників, які не полишили свого воєводу в скрутний час і з двома тьмами ускоків завжди впораються.

Виступили негайно, й Сур наказав поволі оточувати стан Любиці лівим і правим крилом, де темними воєводами були Марко та полянський князь Радун Струнич. Табір свого супротивника Сур побачив з першого ж паґорка над Білим озером. Стан був досить дивний і незвичний і Сур здогадався, чому возів у Любиці майже не було видно, та ввесь стан ніби ховався за стіною. Рудовусий северин обрав собі вигідне місце на звишші й, певно, обкопав його ровом.

Сурові знову зробилося дрижко. Коли Любиця так старанно зготувавсь до раті, годі й думати про якийсь негайний приступ. Тьма Радуна Струнича й тьма Малка все далі й далі обходила стан, а Сур притримував середину. Вже було добре видно й рів, і жовтий високий вал за ровом, і густі лави пішаків, що топталися на валу, й звідти, з-поза насипу, тягло пахучим вербовим димом сотень вогнищ. Головний воєвода наказав підступити ближче, й коли всі три тьми замкнули любичан щільним кільцем, дав нову повелю: відступити трохи назад, на два перестріли від стану супротистата, й копати свій рів навколо нього.

Ратники неохоче длубалися лопатками, й на той рів спливло більш як півдня. Тоді Сур обперезав рів і насип ще й суцільною низкою возів, лишивши три широкі вилази, повиводив по дві третини з кожної тьми наперед, лишивши решту в обозі — для підмоги. Двадцять тисяч комонців, піших стрільців та порощників між кіньми настовбурчилися списами супротиву таборові любичан, і Сур нарешті втер піт із виду. Лишалось тільки обійти лаштунки й сказати їм запальне напутнє слово, та головний воєвода раптом одчув у грудях порожнечу. Він не відав, що скаже зараз воям, а сказати мусив, бо сонце хилилося вже до заходу й день тікав. Сур зострожив коня й погнав у той бік, де мав бути колишній горинський пан Малко.

Він вирішив почати з його крила, та коли розтулив рота, в горлі пересохло, й косаки почули:

— Любиця неправедно клявся теплим духом великокняжого вогнища, й тепер Великого князя пойняли біси! Хто перший упіймає Любицю, мати-йме ласку самого Великого князя й мою! Чулисте?

Йому ніхто не відповідав, бо Сур звертався не до когось, а до всіх, і всі похмуро дивилися на головного воєводу. А він гарцював і гарцював далі, дійшов до середньої тьми, тоді проминув її, й з вуст йому вихоплювалися ті самі слова:

— Хто перший упіймає клятволома, тому великокняжа ласка й моя!

Й коли нарешті обійшов укріплений стан з усіх боків і перед кожною тисячею ратників переказав не те, що мав сказати, а те, що зривалось із вуст, він повелів грати до бою. Жодна з передніх сотень не рушила на приступ, і Сур заходився в нестямі шмагати найближчих комонців бичем. Дивлячись на вождя, дехто з боляр та воєвод узялись і собі до бичів. Нарешті комонники поволі пішли вгору до Любичиних валів. Але щойно наблизилися на поприще, з валу сипнуло градом каміння й стріл, і верхівці не втримували своїх наляканих коней.

Поки що ніхто не зазнав рани, й Сур по часі наказав удруге йти в приступ, але й сей приніс йому стільки ж успіху. Любичани з валу щось вигукували, чого не можна було розібрати, зате всі добре розуміли їхні рухи. Воїв Сура заохочували перебігати на той бік, і Сур не був певен, чи довго ще ратники лишатимуться вірні й йому, й Великому князеві.

П'ять приступів нічогісінько не дали, не було навіть жодного пораненого, певно любичани й стріляли, й кидали каміння порощами зумисне так, щоб нікого не вразити, й Сурові стало вже млосно. Якщо його косаки зрозуміють се, то може статися найгірше.

Перед заходом сонця він одвів ратників на сей бік обвозу й повелів темникам виставити на валу та возах найвідданіших можів, десятників і соцьких, які пильно б стежили й за супротистатом, і за своїми. Тоді йому явилась рятівна думка,