Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Костянтин Вільович Москалець
7. Темна поезія. Темною, тобто незрозумілою одразу, поезія буває, як правило, з двох причин: або з неможливості сказати інакше, або ж через відсутність того, що треба ословити. Темну поезію, яка створюється попри відсутність несказаного, кличе до істнування невротичне прагнення говорити за будь-яку ціну, демонічний екстаз тих, хто пересвідчився у відсутності духа; загалом це давня традиція, досить згадати апостола Павла і його боротьбу з тими, хто говорив «мовами». «Якже сурма лунає невиразно, хто приготується до бою? Отак воно і з вами: коли ваша мова не має в собі ясних слів, як зрозуміти те, що говорите? Ви будете на вітер говорити!» — каже він у першому посланні до коринтян.
Зразки темної поезії, яка говорить з неможливості сказати інакше, так само можна знайти в Новому Завіті; маю тут на увазі, звичайно ж, Апокаліпсис насамперед.
Але в цілому обидві різнорідні темряви надаються до розрізнення, як многосвітла пітьма містиків, так і позбавлений світла морок їхніх балакучих імітаторів, потребуючи тільки досвіду у спілкуванні з подібними текстами та більше, ніж завжди, зосередженої уяви/уваги.
8. Лихі вісті. Вони завжди несподівані — і водночас знані з виду. У перші хвилини їх важко визнати справжніми; якось безпорадно ми роззираємося навсебіч, розгублено переконуючись, що довколишність продовжує старанно нести на собі ознаки усталеного ладу. Сумирні вірні речі, вони ще не знають про те, що сталося. Можливо, туди, у їхній чистий простір, позбавлений перетікаючого часу, жодні вісті і взагалі все акцидентальне не мають доступу. Але чому створюється враження, що тепер ці речі намагаються слугувати нам іще ретельніше, ніж доперва? Горня, яке ще більш надійно несе в собі чай. Сірники, які одразу спалахують. Ключ, який без перешкод повертається в замку. Так, ніби ці речі стають на наш захист. Так, ніби вони закликають: «Бери з нас приклад і не губи себе». І найменша річ у домі виявляється тоді оберегом та зразком буття.
9. Горбань у собі. Цією вулицею щодня ходить горбатий пастух. Удома він порає господарство, а потім, вечеряючи, слухає радіо — і вкладається до ліжка. Хтось порівнював річ у собі з їжаком (чи навпаки?) Інколи здається, що мати горба — це те саме, що бути їжаком. Аналогія стає очевиднішою, коли уявити собі, як їжак слухає радіо. Йому розповідають про лівих анархістів або про поезію «київської школи», транслюють концерти Дебюссі і Шнітке, запрошують до участі у вікторинах та конкурсах тощо. Він з однаковою увагою слухає про все, не помічаючи ложки, якою занадто голосно сьорбає гарячу юшку, не зауважуючи горба, який є ним і водночас чимось чужорідним. Для горбанів варто було б вигадати окремий образ і подобу Бога, окреме безсмертя, окрему свободу. А також окрему ідею-архетип у Платонових небесах. Їжака не можна назвати потворним — одначе, його можна назвати колючим. Як назвати безсмертного — отже, досконалого у своїй горбатості, — горбаня?
10. Нелюдські страждання. Так звані соціабельні люди страждають через обставини, вигадані спеціально для подібного вжитку підприємливими містифікаторами та мітотворцями, які не мають безпосереднього доступу до влади. Се, мабуть, той щасливий випадок, коли кожен мазохіст зустрічає свого садиста. Відтак вони страждають через занепад мови, маріонеткову державність, забруднення річок, через розшарування суспільства на дуже бідних і дуже багатих, некорисні наслідки колоніалізму, брак паперу тощо. Їхні позаштатні володарі тим часом вигадують новіші й субтельніші способи страждань та знущань. Отся колективна гістерія і всенародні збочення мають у майбутньому неабиякі перспективи, позаяк одні не можуть страждати по-старому, інші не можуть не страждати взагалі, а ще інші вчать підростаючі покоління, переконуючи їх, що лише страждання є правдивим способом буття. Без сумніву, вони ніколи б не сягнули успіху своїми повчаннями, якби в кожному з соціальних страждань не причаїлися сороміцькі солодощі приналежності до цілого і здобутого буттєвого сенсу, хоча і ціле, й сенс, якщо вони з'являються у межилюдському просторі/часі є не меншими і не більшими ілюзіями за колективні страждання та гуртові насолоди.
11. Пійманий Сковорода. Од світу дуже легко втекти; епітафія на могилі Сковороди свідчить лише про його велику гординю, від якої він не зміг заховатися і в землі. Для того, щоб утекти від світу, нема потреби виходити з дому і тинятися країною, демонструючи свою втечу знайомим, добре знаючи, що вони щедро винагородять тебе за подібне видовище. Ще легше втекти од світу тому, хто зрозумів, що світ взагалі ні за ким не ганяється або тому, хто побачив, що «світу» як такого не істнує, і ніщо не лишається постійним у своєму становищі. А от напади гордині і сприймання себе вийнятковим істнують, повторюючись; щоправда, це завжди інші напади іншої гордині на іншого чоловіка; легше всього об'єктувати ці напади в понятті «світ» і заробляти на них сякі-такі дивіденди, демонструвати, як старці демонструють своє убозтво та каліцтво. І дуже важко, майже неможливо, залишитися дійсно одному і самому собі продемонструвати сі напади гордині та вийнятковості, трактуючи їх як спокуси лукавого або дари Господні, позбуваючись їх непривселюдно. Твори Сковороди, мова сих творів, його поведінка, звички, устрій життя тощо — все виказує нам велику робленість і нежиттєздатність, засновані на непогамовних амбіціях, безпідставних назагал через катастрофічну непридатність до будь-якого конкретного чину (навіть шекспірівська метафора про ролі на життєвому кону звучить фальшиво у його вустах). Його юродство, розраховане на глядача, виглядає тим більш неприємним, що як-не-як у XVIII столітті заховатися по-справжньому було ще легше, ніж тепер. Бутафорська торба, з бутафорською Біблією, бутафорською сопілкою і добре напудреною перукою; тією ж пудрою його сентиментальні послідовники пудрять нам мізки до сього дня, позаяк перуки якось уже вийшли
