Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський

Графиня цілувала внучку та Івана і при тому пригадала молоді літа, які вже так давно утонули у морі вічності. Прослезилася і сказала:

— Благословлю вас, діти. Кохайтеся навіки й будьте щасливі.

Тепер обоє приступили до Степанії й поцілували її в руку. Степанія вхопила голову граф'янки в руки з досі небувалою сердечністю та цілувала її міцно.

Опісля з серцем, що гриміло в ній, як на ковадлі молот, обхопила обома руками шию Йвана, накрила його лелековими крилами своєї сукні й, майже звісившись на ньому, цілувала його пристрасно в чоло, тому що їй не лицювало так, як би хотіла, припасти відразу до його уст. Щойно після вогняного вступу на Івановій чолі вона припала устами до уст Івана. І була б лишилася в такій поставі поза належно довгий час, якби Іван, немило вражений слизьким холодом її уст і за довгим триванням її благословення, не був одвернув непомітно обличчя. Тоді Степанія його поцілувала ще раз у чоло, щоб дати доказ, що його уста й чоло усе одно для неї і, зісовгнушися ще раз губами по його устах, так закінчила своє благословення:

— Ми забули найважнішу річ: адже ви, молоденькі наречені, не поцілувалися…

Мавка засміялась:

— Бабцю, того нам не треба пригадувати…

Мавка й Іван поцілувалися, а мавка кликнула:

— Бабцю, це нам не першина…

Графиня звернулась до Степанії з заміткою:

— Яка моя внучка щира!

А потім до обох:

— Скільки ж разів ви обоє вже поцілувалися?..

На те мавка:

— Бабцю, дай вам боже стільки літ прожити, скільки ми обоє вже цілунків пережили…

— Не можна, дитинко, цілуватися перед заручинами…

— Бабцю, — усміхнулась мавка, — якби так усе питати, що можна та чого не можна, то ніколи не було б кохання.

X

Пізнім вечером верталася Степанія критим повозом додому. Повний місяць заглядав цікаво, до середини повозу, щоб довідатися, чи вона сама сидить? Але ні, з нею разом сидів у повозі Іван Куценко. Попрощавшися з графинею та мавкою, хотів Іван іти додому пішки й сам. Одначе Степанія наперлася, щоб він її трошки підвіз, бо вона боїться їхати сама поночі. Це одно. Друге: їй приємно буде побалакати ще трошки з Іваном по дорозі. Коли ж до того мавка і графиня просили його, щоб не відмовив проханню Степанії, він згодився та сів разом з нею до повозу.

Коли коні ударили жваво копитами землю та серед рівного тупоту повіз котився дорогою і підносився та гойдався, ніби той лебідь на озері, по цілім єстві Степанії розлилося якесь розкішне, їй уже давно не знане, тільки у снах вимріяне почуття, яке не говорило, а кричало до її душі: «Я так їхала би з ним і на край світу!..»

Від першого погляду вона закохалася в Івана, і його цілунок, який він віддав їй при заручинах з мавкою, котився жаром з її уст по всьому тілі і справляв їй невимовні радощі та одночасно пік і спалював її до дна душі. Вона хотіла клякнути перед Іваном і визнати йому все: яка вона нещасна з своїм чоловіком, як вона днями і ночами все тужить і тужить бодай за окрушикою кохання і зрозуміння, як у безсонних ночах подушки зливала сльозами несповнених надій і невтишимої туги за кохання, як у своїм житті ще не найшла ні одного мужчини, який би відчув її горе й самоту та її зрозумів би.

«Іване, ти чудовий хлопче, — так думала вона, — як ти мене сьогодні не зрозумієш, то я зроблю кінець моєму любовному сирітству та нещасному життю».

Але вона була певна, що такою сповіддю вона себе лиш осмішить перед Іваном і його відстрашить. Адже він щойно після заручин, а вона його майбутня тітка. Треба вжити інших засобів, щоб Іван міг її зрозуміти. Вона бачила своє положення супроти Івана і думала, що тільки якимись незвичайними жіночими хитрощами зможе підійти до мети, про яку Іван і поняття не має. І якраз з причини тих великих труднощів Степанія рішила всіма силами змагати до того, щоб Іван належав лиш до неї. Їй була байдужа доля сестрінки, старої графині, Івана і її власна. Вона стала тепер огнем, котрий хотів примусити яким-небудь чином Івана бути для нього оливою.

Степанія взяла Івана за руку і тремтючим од зворушення голосом заговорила:

— Вибач, Іване… можна до вас говорити «ти»?..

— Прошу дуже, адже ви, пані, моя тітка, — усміхнувся Іван.

— Так, Іванчику… хоча сказати… правда, я замолода тобі на тітку… Як гадаєш, скільки мені літ?..

Іван глянув на її обличчя, освітлене місяцем і відповів так, аби через прибільшення бодай одного року не образити жінки:

— Я думаю… вам тепер двадцять три роки…

— Одним роком помилився, — закликала Степанія з кокетливою вдячністю за те, що Іван уважає її такою молодою.

Іван, який припускав, що їй найменше тридцять п'ять літ, запитав з непомітною іронією:

— Отже, двадцять чотири роки, так?..

Коли Степанія притакнула, Іван подумав:

«Яка вона правдомовна у своїй неправдомовності!..»

— А скільки тобі, любий Іване?..

— Мені теж двадцять чотири.

— Ах, то ми однолітки! — кликнула захоплено Степанія й додала з святочною таємністю: — Знаєш, Іване, це має велике й рішуче значення…

— Яке? — дивувався Іван.

— Ми можемо закохатися одно в одному… — вимовила пані Гаєвичева, сміючись і важко дихаючи одночасно.