Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте
– Вона кепсько грає, – сказав він, – а я хочу помірятись умінням із вами. Ну ж бо, кидайте свою роботу! Я знаю, що ви беретеся до неї лише тоді, коли немає кращого заняття.
– Але шахісти такі нетовариські, – заперечила я, – вони не складають компанії нікому, крім себе самих.
– А тут немає нікого, крім Мілісент, і вона…
– О, я буду спостерігати за вами! – вигукнула наша подруга. – Такі два гравці – це справжня втіха!
Я погодилася.
– Ну от, місіс Гантингтон, – сказав Гаргрейв, коли розставив фігури на дошці, вимовляючи слова виразно і з особливим наголосом, ніби вони мали подвійне значення, – ви – хороший гравець, але я – кращий: у нас буде довга гра, і ви завдасте мені трохи клопоту; але я можу бути таким же терплячим, як і ви, і зрештою неодмінно виграю. – Він утупив у мене свій проникливий, зухвалий і майже нахабний погляд, наперед радіючи зі свого успіху.
– Сподіваюсь, ви не виграєте, містере Гаргрейве! – мовила я у відповідь із таким притиском, який повинен був налякати принаймні Мілісент; але він лише посміхнувся і відказав:
– Подивимося!
Ми почали грати: він був спокійний і безстрашний, а я палко прагнула розчарувати його, бо вважала цю гру серйозним змаганням і відчувала майже забобонний страх перед поразкою: не хотілося, щоб цей успіх додав хоч краплю до його влади, яку він добре усвідомлював, або заохотив хоч на мить його мрію про майбутнє завоювання. Його гра була обережною і глибокою, але я віддавала всі сили боротьбі проти нього. Якийсь час результат був сумнівним, аж врешті мені здалося, ніби я таки переможу: я захопила кілька його найкращих фігур. Він підпер долонею чоло і збентежено замислився. Аж ось він звів голову і, спокійно зробивши свій хід, поглянув на мене і запитав:
– Ви гадаєте, що переможете, чи не так?
– Сподіваюся, – відповіла я, захопивши його пішака, якого він поставив на дорозі мого слона з таким недбалим виглядом, що я подумала, ніби то був недогляд, але не була настільки великодушною, аби звернути його увагу на це, і в той же час надто необережною, аби передбачити наслідки свого ходу.
– Мене турбують ці слони, – сказав він, – але сміливий кінь може перестрибнути через них! – і взяв мого останнього слона своїм конем. – А зараз, коли ті священні особи видалені з поля, я вийду переможцем.
– О Волтере, як ти можеш так казати, – вигукнула Мілісент, – у неї набагато більше фігур, ніж у тебе!
– Я ще маю намір завдати вам клопоту, – зауважила я, – і, можливо, сер, я зроблю вам шах і мат, перш ніж ви зрозумієте, що сталося. Зверніть увагу на свого ферзя.
Бій тривав. Гра була довгою, і Гаргрейв таки наморочився зі мною, але він був кращим гравцем, ніж я.
– Ото вже затяті гравці! – зауважив містер Гатерслі, який увійшов і вже якийсь час спостерігав за нами. – Гей, місіс Гантингтон, ваша рука тремтить, ніби ви поставили геть усе на кін! А ти, Волтере, собако такий, виглядаєш таким таємничим і холоднокровним, ніби цілком упевнений у своєму успіху, і таким проникливим і жорстоким, ніби збираєшся виссати кров з її серця! На твоєму місці я не перемагав би її: вона ненавидітиме тебе, якщо ти це зробиш – так і буде, присягаюсь небом! Я бачу це по її очах.
– Припніть язика, будь ласка! – попросила я: його патякання відволікало мене, бо я вже дійшла до крайнощів. Ще кілька ходів, і я безнадійно заплуталася в сильцях мого супротивника.
– Шах! – закричав він; я в агонії вишукувала хоч якісь шляхи втечі. – Мат! – додав він спокійно, але з очевидним захватом.
Він трохи відстрочив озвучення цього останнього фатального слова, аби досхочу натішитися моїм страхом. Мене по-дурному збентежила ця подія. Гатерслі розсміявся; Мілісент стурбувалася, побачивши мене такою занепокоєною. Гаргрейв накрив рукою мою долоню, яка лежала на столі, і, стиснувши її, прошепотів: «Розбита, розбита!» – і вдивлявся в моє обличчя поглядом, у якому торжество змішалось із запалом та ніжністю, що зараз була ще більш образливою.
– Ні, ніколи, містере Гаргрейве! – вигукнула я, швидко забираючи свою руку.
– Ви заперечуєте? – запитав він, із посмішкою вказуючи на дошку.
– Та ні, – відповіла я, усвідомивши, як дивно мала виглядати моя поведінка, – ви таки розбили мене в цій грі.
– Хочете спробувати ще одну партію?
– Ні.
– Значить, визнаєте мою перевагу?
– Так, як шахіста.
Я підвелась, аби знову взятися до своєї роботи.
– Де Анабелла? – похмуро запитав Гаргрейв, оглянувши кімнату.
– Пішла з лордом Лоубаре, – відповіла я, бо він поглянув на мене, чекаючи відповіді.
– І ще не повернулася! – серйозно зауважив він.
– Гадаю, ні.
– А де Гантингтон?
– Пішов із Гримзбі, як ти знаєш, – повідомив Гатерслі, стримуючи сміх, який намагався вирватися, поки він закінчував речення.
Чому він сміявся? Чому Гаргрейв так з’єднав їх разом? Виходить, це правда? Це й була та жахлива таємниця, яку він бажав мені повідомити? Я підвелася і подалася шукати Рейчел, аби вона пояснила те, що хотіла сказати сьогодні вранці, але містер Гаргрейв вийшов за мною до передпокою і, перш ніж я встигла відчинити зовнішні двері цієї кімнати, ніжно поклав руку на замок.
– Чи можу я сказати вам щось, місіс Гантингтон? – опустивши очі, тихо запитав він.
– Якщо воно варте уваги! – відповіла я, намагаючись опанувати себе, бо вся тремтіла.
Він спокійно підштовхнув до мене стільця. Я просто сперлась на нього рукою і попросила його продовжувати.
– Не тривожтеся, – сказав він, – те, що я хочу сказати – саме по собі ніщо; і я надам вам можливість самій робити власні висновки щодо цієї ситуації. Так ви кажете, що Анабелла ще не повернулася?
– Так… продовжуйте! – нетерпляче сказала я.
– І ви чули, – продовжував він, – що Гантингтон пішов на прогулянку разом із Гримзбі?
– І що з того?
– Я чув, як останній казав вашому чоловікові чи то людині, яка так себе називає…
– Продовжуйте, сер! Він покірно вклонився.
– Я чув, як він сказав: «Мені це вдасться, от побачиш! Вони подалися берегом; я перестріну їх там, і скажу йому, що хочу трохи погомоніти з ним про деякі речі, якими не варто непокоїти леді, а вона скаже, що повертається назад, потім я вибачусь, ну ти знаєш, і таке інше, і подам їй тишком знак прямувати до чагарнику. Я забалакаю його, а потім поведу його в обхід іншою дорогою, зупиняючись при цьому
