Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
Вечорами він пив і грав із Ровіним. Алкоголь на нього не діяв. Він збільшив дозу. Вливав у себе кілька пляшок горілки у парі з партнером по шахах, що валився ще до того, як його перемагали, врешті падав, отупілий від утоми, а за годину зривався від сну, мов пружинка. Набряклі повіки, важкі скроні, ковадло десь глибоко в черепі та коваль, що гатить молотом у чоло. Лише мішечки колотого льоду, що їх він прикладав до самого ранку, давали незначне полегшення.
Однієї ночі, прогулюючись набережною Неви, він відчув оманний та незрозумілий запах. Він повернувся до своєї кімнати. Запах прийшов за ним.
— Не відчуваєте, як тут щось смердить? — запитав він хлопців у казармі. Вони принюхались і не виявили нічого, окрім запаху вареної капусти… Ні, це не вона. Десь розкладаються трупи.
Шукали — даремно. Гнилий запах залишався, остогидлий та їдкий. Ніхто не сумнівався в Леонідові. Герой Радянського Союзу, один з найушанованіших людей країни, наближена до Сталіна особа. Генерали і політдіячі ставилися до нього з повагою та обережністю. Знову все обнишпорили: прочесали підземелля, найтемніші закутки фортеці, обійшли береги річки, прилеглі руїни палаців. І все ще не покладали надії виявити місце масових поховань. Жодного сліду так і не знайшли. Нестерпний запах не відступав. Попри пориви північного вітру, що змітав усе на своєму шляху, попри прикладання кількох хустинок до носа чи навіть протигаз. Смердота все одно проникала. Не давала спати, дихати. Лікування в іменитих університетських лікарів виявилося марним. Він сам знайшов спосіб приглушити запах. Промочував хустинку в горілці, й алкоголь усував сморід. Він аж хмелів від того. Але смердота просочувалася й крізь горілку. Він запитував себе, чи не гниє він ізсередини. Після чергової поразки знаного професора, що запропонував один шлях: тривалу багаторічну терапію геть без гарантій, Леонід вирішив покласти цьому край. Він пережив чотири роки війни не для того, щоб згодом згаснути на очах. То було миттєве рішення. І очевидне. Він упорядкував справи, написав листа сестрі в Москву, заповівши їй свій скромний спадок, та попросив поховати його на Тихвінському кладовищі Олександро-Невської лаври. Він підготувався. Боявся, що буде тривожно, моторошно, що роздиратимуть жалощі, натомість почувався легко та спокійно. Спорожнив пляшку горілки й прибрав на столі. І, перш ніж піти, вирішив згадати десять найкрасивіших речей, що бачив у цьому житті, а по десятій натиснути на гашетку. Він подумав про маму Марину, її всепрощальну усмішку, про заразливий сміх сестри. Згадав урбаністичні пейзажі довоєнного, ще не зруйнованого Ленінграда, найпрекраснішого міста на землі. Промайнули образи молодості, північного сяйва над Ладозьким озером, Ермітажу зі зниклими скарбами, Петрогофа з терасними садами, Нікольського морського собору з безліччю сяйних ікон, біло-блакитний Смольний монастир із позолоченими маківками в чистому небі. Він із жахом зрозумів, що всі принади його міста датовані епохою царів і священнослужителів, його ж покоління принесло самі руїни. Залишивши по собі таку розруху, він не заслуговує на життя. Полічив по пальцях.
Дорахувавши до восьми, попри пізній час, він почув стукіт у двері. На порозі стояв Ровін, що спостеріг світло у його вікні. У руках тримав чималенький білий порцеляновий чайник і хотів почастувати звареним питвом Леоніда. Він наполіг, відсторонив його рукою, владно сів на стілець, наказав зачинити вікна й налив щось темно-зелене в піалу.
— Що це?
— Чай.
— Твій чай пахне ефіром.
— Роздобути його не так-то просто. Весь місяць шукав. Пий давай.
Леонід випив окріп маленькими ковтками.
— Може, зіграємо партію.
— Вибачай, Дмитре Володимировичу, але не зараз.
— Мабуть, спати хочеш.
— Маю роботу.
— Знаєш, як говорять у колгоспі?.. Завжди можна відкласти на завтра те, що треба зробити сьогодні. Що, боїшся програти?
Леонід подумав, що лише шахи давали йому задоволення від цього життя, отож остання партія буде чудовим його завершенням. Правда, її ще треба виграти. Ровін уславився як непоступливий гравець, він атакував мало, вибудовував герметичний захист, чудово завершував партії, вичікував помилки супротивника, виключав власний ризик. Ровін розставляв фігури на шахівниці. Леонід дістав пляшку горілки й дві склянки.
— Жартуєш? Ніякого алкоголю! Ти питимеш чай. А ось я — із задоволенням.
Ровін схопив «п’яну» хустинку Леоніда та викинув до смітника. Наповнив його чашу чаєм, а свою склянку горілкою.
— За що ти так? Що це за паскудний чай?
— Не став дурнуватих запитань і пий. Поступаюся білими. Тобі не завадить. Хочу тебе провчити.
Леонід вагався між двома фігурами, схаменувся, пішов пішаком на дві клітинки та натиснув годинника. Ровін узяв чорного пішака й поставив супроти білого.
— Не хочу видатися нечемним, — постеріг Ровін, — але ця гра цікава саме через слідування двом-трьом правилам. У шахах так: торкнувся фігури — маєш робити хід. Хотілося б, щоб ти це пам’ятав.
— Твоя правда, Дмитре Володимировичу. Більше так не буду. Якщо вже за всіма правилами, смію нагадати, що кнопку годинника слід натискати рукою, якою ходив.
Грали мовчки й захоплено. Леонід машинально потягся до пляшки. Ровін виявився спритнішим і долив йому рештки чаю. Партія тривала близько двох годин. Стрілка годинника наближалася до дванадцятої. Леонід потроху нервував, обеззброєний залізним захистом.
— Ти підступно скористався з мого стану.
— А ти за три хвилини до цейтноту.
— Ти товчешся на одному місці. Це нецікаво.
— Головне — перемога. Якби я атакував, ти б мене побив.
— Ти нехтуєш правилом, що забороняє підлеглому перемагати начальство. Я принаймні дозволив Сталіну виграти партію.
— У цьому наша різниця. Я б його переміг. І ти не мій начальник.
Леонід узявся руками за голову та втупився в дошку, намагаючись відшукати магічний вихід із безнадійної ситуації. Його стан дійсно був безпорадний, без варіантів. Він був зібрався повалити свого короля, як став глибоко вдихати.
— Я більше не відчуваю запаху!
— Радий за тебе.
— Чим це ти мене напоїв? Що в чайнику?
— Нічого особливого.
Леонід підвівся, розчахнув вікно й набрав повні груди морозного нічного повітря.
— Неймовірно, я більше
