Пекло на землі - Віталій Юрченко
А йшло до того. Сніг злізав, залишивши лише низинами покороблені сірі кущі; сіра глеювата земля всякала воду, сохла, місцями можна було й лягати, хоч долини залиті водою. Якась розвіяність охоплювала, навівала душу. Так хотілося не бачити, не відчувати над душею конвоїра, не ставати на провірку, не підійматись в чортів голос на розвід. Інстинкт сам говорив: готуйся, не дрімай, тікай відсіль.
І що теплішало на дворі, то сильніше буяла в душі радість-надія про недалеку втечу.
Думав про неї не я один. Кожний шукав компанійонів; багато втікачів – незручно, а самому – страшно, небезпечно.
Одного дня працював разом з Блажковим. Цілий день складали плян: розходились думки. Він пропонував на північну Двину, Сухону, Юг, а там десь пароплавом до Вологди. У мене була орієнтація лісовим – ближчим шляхом – Котляс, Вятка, Ярославль, Москва. Цей маршрут схвалював і Верещенко, може тому, що шлях держав на Кубань. До того ж я очікував зв’язку з Зенченком.
Ексцеси на пункті майже вщухли, певне, перед бурею. Кожний наче погодився з долею, але мотав тихцем на вус. Найбільші блоти-горлохвати, що тижнів кілька тому «бузили» за все: за харчі, за одежу, за великі уроки – тепер притихли, немов їм велику полекшу зроблено, хоч було навпаки – хліба не вистарчало, каша вийшла, одна гнила риба, не стало навіть отих паршивих лаптив. Боса команда кожним днем збільшувалась.
19 травня.
Вирушило 20 чоловік на 10-й пункт по лапті. Всякому хотілось піти – світа побачити, але хто пішов, – не рад був. Як під вечір другого дня вертали назад, здавалось, що то каравана верблюдів суне: на кожного нав’ючили, як на вола, що ні поглянути перед себе, ні головою повернути, позадрипувалися, намучились за трьох дурних, не оден з тиждень шиєю повернути не міг.
21 травня.
Приїхав конем з Лайнської бази зв’язковий, привіз кілька газет і сповістив, що на Лайні (пристань Лузи верстов 70 від нас) для нашого пункту чекає 200 пар черевиків і 180 посилок. Забрати їх звідтіль і доставити – це справа пункту.
Не знав Шібанов, кого заставити читати газети в’язням, і прикликав мене. Я відмовлявся тим, що наробився.
– Завтра будеш отдихать.
Тобто знов я став «воспітателем».
Три вечері я читав газети. Слухали всі уважно. Читалось славнозвісне Сталінове «Галавокруженіє ат успехов», де він розбивав азарти ярих колективізаторів і всю вину за провал колективізації звалював на низових комуністів.
– Бодай би йому, сукиному синові, мозок закрутився, – висловлювалися в’язні-селяни.
– Бач, наробив, гаспид лихий, шуму, понакачував їм дурні голови, що в них дійсно закрутилось, а тепер, мовляв, це не я, не ЦК винен – це вони, оті низові колективізатори.
– Це так, як тому Рябкові: раніш гнуздав їх, що слабо колективізували, а тепер гріє, що вже занадто розперезалися на колективи, перекапустили.
– Нагадався в горах, як… загнав тисячі безневинного народу. Чекай. Тобі ще не то голова закрутиться, – затрясеться і в печінках, чекай.
Такі розмови та репліки йшли довго у кожнім шатрі під час і після мого читання. Одну з них підслухав Шібанов і вчепився до мене, що я «вместо пропаганди саветской палітікі – падстрекаю заключонних к вазмущєнію протів правітєльства і партії».
Я обурився, перестав читати й обіцяв написати в участок, що старший охорони перешкоджає культроботі.
Шібанов, видно, злякався ходу з мого боку, і заспокоїв мене, що йому лише так видалось, а щоб я не припускав, що він мене в чомусь підозріває чи взагалі щось проти мене має – пустив мене в «командировку» до Лузи.
Це була несподівана приємність. Піти в далеку «командировку», хоч на час вирватися з пунктівської ями страхіть і страждань – щастя в’язневі.
24 – 29 травня.
Дні теплішають. Весна поступає непомітно, крадучись через ліси-нетри. Ще вчора непевні були в ній, мріяли про неї, а сьогодні вона виявила свої права і нищить зимові останки. Теплий, лагідний вітер, сонце хвилинами припікає не гірше, як десь в Одесі. А день – вічність, повних 20 годин; ляжеш, не встигнеш очі сплющити, як уже день. Уроки наче менші стали, бо тож, Господи, є коли їх виконати. За дня виходять, за дня й приходять. Весна подає сили, підбадьорує.
Підвезли муки, печуть хліб, варять кашу. Знову приходять листи, посилок очікуємо. В’язні, вирішили на свої кошти їх перетранспортувати. Зв’язковий потішив, що на Лайні можна найняти підводи й допровадити їх до Льохти. Склали гроші й доручили мені перевезти посилки до річки.
До походу довго готувались: злагодили човна переправитись через Льохту, підібрали 22 надійних в’язнів, щоб і здорові, і «чортової думки» не мали, виробили плян, де заночувати, як посилки доставити, зібрали на них по 2 карб. грошей від кожного, вручили мені уповноваження і гайда з конвоїром.
Ніхто, крім зв’язкового – провідника, не знав, куди йдемо, проте йшли охочо, незважаючи на дорогу. Вона була жахлива; хоча сніг зліз, та друга біда. В снігу плавали, а тепер – скачем, ломимося.
Ви не можете уявити, що то за дорога лісом. Ми звикли: ліс, травичка, холодок. Ідеш, утомився, приліг, відпочив… Приємність, прохід, насолода! Та чортового батька тут приляжеш. Де ступив – там вода по коліна. А зашпортнешся, то вскочиш у трясовину по саму шию. Сам ідеш, гляди – і збився з шляху, бо ліси ще непочаті, дикі, предковічні: одно дерево росте, друге хилиться, третє впало, четверте з десятим переплуталося, одинадцяте гниє, дванадцяте й тринадцяте зігнило, самі потрохи; ступиш – стрягнеш у воду, в мох, у жабуриння. Ідеш і не знаєш, куди ступати: чи на похиле ногу задирати, чи скакати на впале. Невдало скочив – заплутався на четверте – десяте і полетів десь у баюру, а звідтіль і викарабкатися трудненько. Словом – біда. Півкільометра пройдеш, а воно видається, що 20 км, спочити треба. І то цілу дорогу вздовж і впоперек. Мука, а не хода.
Ну й ліси, ну і хащі. Бодай би запались! Кожний усевлоновець нічого не мав би, коли б отой Ледовий океан та розширив береги свої десь до Ярославля, чи й до самої матушки Москви.
Було нам два шляхи берегом чи горою. Обидва незручні: один мокрий, другий важкий. Плуталися цілий перший день. Ніч провели погано. Навалили густо ріща і на ломаках витягались.
Другого дня йшли лекше. Надибали стежечку. Щодалі вона кращала, а
