Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

Нестор того дня так і не показався в Олени. Не було його і в Безбородьків, хоч знайшлися люди, які бачили його в Нашому.

Все це стосується середи. В п'ятницю вдосвіта Річинських збудив різкий дзвінок, який звичайно попереджував телеграми.

Нестор!

Без капелюха, розпатланий, змарнілий (щоб за несповна два дні так подалася людина!), з божевільно розширеними зіницями, з загуслою піною в кутиках рота розбудив весь дім, щоб сповістити несамовиту новину: Несторова вмерла!

Стільки навколо ненормальних, що Олені в першу хвилину, прости господи гріха, стукнуло в голову, що й Нестор втратив здоровий глузд.

Як же могла Несторова вмерти, коли вона ще передучора була в Річинських, сиділа тут, за оцим столом, і розмовляла з Оленою? Як же ж може отак ні з сього ні з того померти жива людина? Нещасливий випадок, чи що? Може, щось з серцем? А може, чи чуєш, Несторе, то не смерть, а летаргія? Лікар оглядав її? Треба було прикласти дзеркало до рота, чуєш, Несторе?

Як Олена не випитувала його, як не термосила ним, не могла нічого путнього добитися від нього.

Щойно на похороні (треба віддати справедливе, Меланія взяла на себе всі клопоти від початку до кінця) дізналася Олена правду.

Смерть Несторової спричинив нещасливий випадок. Несторова, замість прийняти крапель від серця, накапала в келишок тих, що були призначені для її хворих очей. В очних каплях був ціанистий калій, і тому смерть наступила відразу.

Півгодини тому зайшла ще в кухню й наказала служниці нагріти у великому баняку води, щоб на ніч намочити білизну, і хто б тоді був думав, що тепла вода якраз пригодиться, щоб помити тіло покійної Несторової.

Нестор, який уже трохи прийшов до себе, показував збентеженим, проте цікавим родичам пляшечки з-під одних і других ліків.

Дійсно, були однаковісінькі.

Якщо вірити йому, то рідини і кольором були схожі, так що помилитися було неважко.

«А чому ніхто не спитає, — ходила Олена поміж приїжджими з настороженим вухом, — куди поділася з очних ліків етикетка з намальованим на ній черепом? Не може такого бути, щоб у аптеці відпускали отруйні ліки без застереження!»

Ходили чутки, що має приїхати судова експертна комісія, але це були тільки розмови, бо отець Ілакович особисто поїхав до староства просити, щоб звільнити родину від такої прикрості.

Справа була і в тому, що якби було слідством доведено, що Несторова сама наклала руки на себе, то й похорон мусив би відбутися без священика. Крім того, за прапрадідівським звичаєм, незважаючи на її становище за життя, треба було б ховати її за огорожею кладовища.

З консисторії через нашівського декана передали, щоб похорон покійної відбувся якнайскромніше. Нехай ховає лише один священик, і то з родини, а щоб на тризні були присутні виключно найближчі родичі.

— Такий нещасливий випадок! Така трагічна помилка. Така несподівана-негадана смерть у розквіті віку! — бідкались приїжджі родичі, а серед них — найбільше тітка Рузя з Зеленої. До її свідомості ніяк не могло дійти, як могла померти Несторова, коли вона на вісім років молодша від неї! Вісім років!

Оскільки Олена останньою розмовляла з покійною, всі сунулись до неї з запитаннями: чи дійсно її очі робили враження хворих? Чи не нарікала покійна на своє життя? Жартувала? Мала апетит того дня? Не розповідала часом якогось віщого сну? Не скаржилася на погані передчуття?

Олена мовчала, посилаючись на неможливий біль голови. Вона одна знала більше за інших.

Не трагічна помилка, мої дорогенькі, не нещасливий випадок, а ще один доказ великої любові і душевної делікатності тієї нещасної жінки.

Той шалапут довів її до самогубства, а вона, бідненька, зважившись на смерть, пам'ятала, що треба замести сліди так, аби охоронити того негідника від неприємностей.

Лежала Несторова в найбільшій кімнаті на плебанії, в так званому салоні. У миготливому світлі свічок при заслонених вікнах і серед повені квітів годі було розібрати, чи були на лиці трупні плями, чи їх не було. Якось ніхто їх не бачив. Здавалася погідною і, як це нерідко трапляється з мерцями, ніби усміхненою.

Брили льоду під Несторовою, штучно замасковані простирадлами, не допускали розкладу тіла. Селяни дивувалися, що надворі така спека, а їмосць аніраз не чути. Знаючи дещо про нелегке життя Несторової, зв'язували цю обставину з місцевою легендою: бог по її смерті послав ангелів, щоб прокадили повітря в хаті, де вона лежатиме.

Нестор ходив поміж родичів і безнастанно розповідав, як це могла стати можливою така трагічна помилка. Коли ж тільки-но звільнялося місце біля покійниці, йшов туди, ставав у головах і безугавно питав те саме:

— Пощо? Пощо ти це зробила? Пощо? Пощо, скажи?

Видно, мав претензію до неї, що без порозуміння з ним, на власну руку зважилася на такий серйозний крок. Напевно, вірив, що коли б зрадилася йому з своїм наміром, то зумів би вмовити її, витлумачити, переконати у своїй безвинності, як багато разів до того.

Олена, яка, може, з усіх найбільше (в середу ще розмовляла з нею!) не могла примиритися з наглою смертю покійної, спроквола приходила до переконання, що, власне, Несторова не могла інакше вчинити.

Власне, тому, що ціле життя була така тиха, така покірна, така без своєї волі, така вся під тягарем його розгнузданої натури, мусила бодай раз у житті запротестувати, і то в такий крайній спосіб.

Видно, не бачила іншої розв'язки для себе.

Скориставшись з великого блага, що його дала природа людині в заміну за всілякі ущерби, а саме з неспроможності контролю над чужими думками, Олена над могилою Несторової подумала:

«Ти, Несторова, була мужня жінка, і за це схиляю голову перед тобою. Там буде тобі спокійно. Не болітиме тобі більше ні серце, ні очі».

Коли у свіжу могилу вкопали хрест з бляшаним написом: «Тут спочиває раба божа Христина з Лозинських Річинська», — дехто прочитав цей напис вголос, як би дивуючись, що Несторова мала ще й ім'я.

В більшості випадків смерть забирає у людини її ім'я разом з тілом, а Несторовій повернула вона її гарне наймення — Христина.

На думку Теофіла Безбородька, покійна Христина розплатилася за гріхи всіх Річинських оптом. Ця ідеалістична філософія зводилася до конкретного факту, що зобов'язання панни Катерини Річинської, дане у свій час Суліманові, мусило бути принесене на жертовник великого морального викупу. Не був це факт документального ствердження, як і не було доказів про існування документа. Проте проста логіка