Знедолені - Віктор Гюго
— Отакої! — вигукнув старий. — Таж ви самі прилаштували мене сюди! То ви мене не впізнали?
— Ні, — сказав Жан Вальжан. — А ви звідки мене знаєте?
— Ви врятували мені життя, — мовив старий.
Він повернувся, місяць освітив його профіль, і Жан Вальжан упізнав старого Фошлевана.
— А! — сказав Жан Вальжан. — То це ви. Тепер я вас упізнав.
— Слава Богу! — вигукнув старий з докором у голосі.
– І що ви тут робите?
— Накриваю свої дині.
Старий Фошлеван і справді тримав у руці краєчок солом’яної мати, яку щойно розстелив на теплиці. Він уже працював так із годину, і саме за цим ділом і побачив його Жан Вальжан.
— Я подумав собі: «Ніч місячна, може вдарити приморозок. Мабуть, одягну я свої диньки тепліше». Але звідки ви тут узялися?
Проте Жан Вальжан волів сам ставити запитання:
— А що це за дзвіночок у вас на нозі?
— Дзвіночок? — перепитав Фошлеван. — А це щоб мене обминали.
— Обминали? А чого б то вас обминали?
Старий лукаво підморгнув.
— У цьому домі багато молодих дівчат, і вони вважають, що зустрічатися зі мною небезпечно. Дзвіночок остерігає їх. Коли я підходжу, вони втікають.
— А що це за дім?
— Отакої! Таж ви знаєте!
— Нічого я не знаю.
— Це ж ви прилаштували мене сюди садівником!
— Відповідайте так, мовби я нічого не знаю.
— Гаразд. Це монастир Малий Пікпюс!
Жан Вальжан нарешті почав пригадувати. Випадковість чи провидіння закинули його саме в той монастир, куди він два роки тому прилаштував старого Фошлевана, почавленого своїм возом.
– І все ж таки, як ви сюди потрапили, дядечку Мадлен? Хоч ви й святий, але ви чоловік, а чоловікам сюди дороги нема.
— Ви ж тут.
— Тільки я один.
— А проте, — сказав Жан Вальжан, — мені треба тут залишитися.
— О Господи! — вигукнув Фошлеван.
Жан Вальжан підступив до нього і сказав серйозним голосом:
— Дядечку Фошлеван, я врятував вам життя.
— Я про це згадав перший, — відповів старий.
— Так от, тепер ви можете віддячити мені тим самим.
Фошлеван узяв дужі руки Жана Вальжана у свої зморшкуваті й тремтячі руки і кілька секунд, здавалося, не міг мовити й слова. Нарешті він вигукнув:
— О, я буду щасливий, якщо з ласки Божої мені вдасться повернути вам борг! Пане мер, розпоряджайтеся мною.
Обличчя старого сяяло, і він весь наче перемінився.
— Що я можу для вас зробити? — запитав він.
— Я вам усе поясню. Ви маєте кімнату?
— Я живу в окремій хижці, за руїнами старого монастиря. Того куточка звідси не видно. У мене там три кімнатки.
— Гаразд, — сказав Жан Вальжан. — А зараз у мене до вас два прохання.
— Які, пане мер?
— По-перше, нікому не розповідайте того, що ви про мене знаєте. По-друге, не намагайтеся взнати більше.
— Як собі хочете. Я знаю, що ви святий і не можете зробити нічого поганого. До того ж це ви влаштували мене сюди. Розпоряджайтеся мною.
— Домовились. А зараз ходімо зі мною. Ми заберемо дитину.
— Он як? — сказав Фошлеван. — То тут є ще й дитина!
Він не додав більш нічого і поплентав за Жаном Вальжаном, мов собака за своїм хазяїном.
Не минуло й півгодини, як Козетта, чиї щоки порожевіли біля вогню, спала в ліжку старого садівника. Обидва чоловіки сиділи за столом, на який Фошлеван поклав кусень сиру і ситний хліб, поставив пляшку вина і дві склянки. Поклавши руку Жанові Вальжану на коліна, старий сказав:
— Ох, дядечку Мадлен, ви впізнали мене не відразу! Ви рятуєте людині життя, а потім її забуваєте! Ви чоловік невдячний!
5. Розповідь про те, як Жавер спіймав облизня
Події, на які ми поки що подивилися тільки з одного боку, розвивалися дуже просто.
Коли Жан Вальжан, заарештований у Монтреї-Приморському біля ліжка Фантіни, утік із в’язниці, поліція припустила, що він подасться до Парижа. Париж — це водоверть, у якій усе губиться. Жоден ліс не ховає людину так надійно, як юрба. Кожен утікач знає про це і тому прагне в Париж. Знає про це й поліція, отож саме в Парижі шукає вона тих, кого загубила десь-інде. Там шукала вона й колишнього мера Монтрея-Приморського. Жавера викликали в столицю керувати розшуком, і він справді дуже допоміг у вистеженні Жана Вальжана. Службова ревність і кмітливість, виявлені Жавером у цій справі, були помічені паном Шабуйє, секретарем префектури при графі Англесі, і пан Шабуйє, який і раніше протегував Жаверові, перевів його до столичної поліції, де він швидко здобув належний авторитет.
Жавер більше не думав про Жана Вальжана, аж поки випадково натрапив на його ім’я в одній газеті, де повідомлялося, що каторжник Жан Вальжан загинув. Форма того повідомлення була настільки офіційною, що Жавер не піддав його найменшому сумніву.
Через якийсь час у паризьку префектуру надійшов рапорт із префектури Сени й Уази про викрадення дитини, яке сталося за досить незвичайних обставин у Монфермеї. Викрадено дівчинку семи-восьми років, мовилося в рапорті, довірену матір’ю місцевому корчмареві; дівчинку звуть Козетта; вона дочка такої собі Фантіни, яка померла невідомо коли й де.
Цей рапорт потрапив на очі Жаверові й примусив його замислитись.
Ім’я Фантіни було добре йому відоме. Він пригадав, як Жан Вальжан просив у нього три дні, щоб поїхати по дитину тієї дівки. Він пригадав також, що Жана Вальжана заарештували в Парижі в ту мить, коли він сідав у диліжанс до Монфермея. Чого йому треба було в тому селі? Тоді поліція так і не змогла збагнути цього. Тепер Жавер усе зрозумів. Жан Вальжан хотів знайти дочку Фантіни, яка була в Монфермеї. І ось тепер ту дитину викрадено. Хто її викрав? Жан Вальжан? Але Жан Вальжан мертвий.
Нічого нікому не кажучи, Жавер сів у диліжанс і поїхав до Монфермея.
Він сподівався знайти там роз’яснення, а натомість знайшов повну невідомість.
Першими днями роздратовані Тенардьє багато базікали, і тому зникнення Жайворонка наробило шуму в селі. Відразу ж виникло кілька історій про викрадення — звідси й рапорт поліції. Та коли роздратування минуло, Тенардьє з його гострим розумом швидко збагнув, що ніколи не варто привертати до себе увагу королівського прокурора і що балачки про викрадення Козетти насамперед спрямують зірке око правосуддя на нього, отже, й на багато його темних оборудок. Тому він круто змінив поведінку, заткнув жінці рота і вдавав здивованого, коли з ним заговорювали про «викрадену дитину». Він нічого не розуміє. Звичайно, в якусь мить він міг побідкатися, в нього «викрали» його дороге дитя, бо йому шкода було розлучатися з ним; але ж дівчинку забрав її рідний