Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
Пройшов ще трохи й зустрів Колю зі свого гуртожитку.
— О, привіт,— сказав той приязно.— Не вгостиш сигаретою?
Дав йому цигарку, ми запалили й пішли поруч.
— Я тут з одною марухою призначив свіданіє,— сказав Коля.— А вона й не прийшла. Кошмар! — він тихо засміявся.
— А чого ти, Колю, й досі нежонатий? — спитав я.— Немолодий уже.
— Воно так,— мовив Коля, випускаючи дим.— А куди ту жінку приведу? В гуртожиток?
— Знайди собі з квартирою,— показав зуби я.
— Тоді вона мені на голові сидітиме,— сказав Коля.— Нє, я хочу своє мати!
— Але, нежонатий, чи дочекаєшся квартири?
— Да! Замкнутий круг! — сказав Коля.— Але в приймаки не піду! І не хочу, щоб діти мої в гуртожитку плодилися. Окрім того... баби від мене чогось сахаються, а чого?
Він знову засміявся, але цього разу гірко.
— Бо вони як метелики, що летять на ліхтар.
— Да, мордою я не вийшов,— сказав Коля.— Але нічого, якось проживу... І ну їх к чорту тих баб!..
— Через це вони від тебе й сахаються, що немилосердний до них.
— Я немилосердний? — здивувався Коля.— Та де вони милосерднішого знайдуть?
Але я, здається, знав, чого жінки сахалися Колі,— від нього йшов гострий, важкий запах, як від козла. Чи знав про це?
Простували якийсь час мовчки. Падав сніг...
Тимчасом Іван Маркіянович порадив мені спробувати піти у вечірню школу, щоб не губити рік,— для хлопця, котрий має загрозу армії, це не без значення. Я сходив, і мені сказали, що коли я дам довідку про атестацію за першу й другу чверть, мене залюбки приймуть.
— Коли батьки постараються, це не проблема,— сказав Іван Маркіянович.
— Але ж другу чверть я не вчився,— здивувався я.
— Живеш у корумпованому суспільстві, хлопчику,— мовив Іван Маркіянович.— І до нього в певний спосіб треба пристосовуватися.
— Дати хабаря? — спитав я.
— Треба,— спокійно відмовив Іван Маркіянович.— Серед вовків вий по-вовчому, а серед кіз мекай по-козячому... Хай уже твої батьки стягнуться, натомість не згубиш рік. Бо коли тобі забриють лоба, згубиш не рік, а чотири — для молодого хлопця, котрому треба встановитись у житті, це забагато.
Резон був безперечний, до військових подвигів я потягу не мав, а вчитися справді бажав. Але батько мій на такі речі ніколи не згодиться.
— Знаю,— сказав, усміхнувшись, Іван Маркіянович.— Він у тебе не без донкіхотства. А, по-моєму, тут нічого неморального нема. Держава зробила тебе ізгоєм, хоч ти ще майже дитина. Хоче вона забрати в тебе найкращі роки, саме ті, в які людина найбільш здатна до навчання. Ти змушений утікати з рідного міста й поневірятись по гуртожитках, бо мав сміливість сказати одну з безсумнівних істин нашого життя. Чи морально чинить щодо тебе держава? Та й узагалі, навіщо тримати гігантську мобілізовану армію, коли весь світ уже користується арміями найманими, тобто там служать професіонали, а не хлопчаки, яким треба вчитися. Отже, порівняно з тією неморальністю, яку вчинила й чинить щодо тебе держава, твоя мікронеморальність без значення. Навчання ти легко наженеш, бо хлопець здібний, отже, закінчиш школу чесно. Резон? А хабаря хай всучить не батько твій, а мати. Жінки це ліпше вміють робити.
— А коли директор на це не піде?
— Тоді переконаємося, що є директори шкіл не уражені моральними хворобами свого суспільства. Резон? Купиш — не купиш, а поторгуватися можна.
— Є одне “але”,— мовив я.— Мене засікло КДБ, воно може докопатися.
— Якщо це йому буде потрібно,— відповів Іван Маркіянович.— Але, по-моєму, й там осіли досить ледачі люди. Коли будеш обачний і ні в що тут, у Києві, не влізеш, ніхто тебе й не помітить.
Це теж був резон, але я вже “вліз”. Відвідав дім, який, безперечно, під наглядом тієї особливої установи, і збираюся відвідувати його далі. Отже, неодноразове відвідання тієї господи буде конечно зафіксоване, і мною почнуть цікавитися й тут. Але ж книжки! Як я можу відмовитися від тих книжок, щоб не прочитати їх чи принаймні погортати?
— Пораджуся з батьками,— сказав я.— Але навряд чи вони згодяться.
— Звісно, порадься,— сказав спокійно Іван
