Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний

— Ага, до князя Івана. Скоро його знайдемо. Може, й завтра.

Влетів боярин Кисличка. Рот мав розкритий, так ніби зготовлявся до крику ще здаля, однак Кисличка тільки й зумів, що виштовхнути з себе одне слово:

— Забув!

Нарешті з'явився чоловік, який надавався до відомщення за все те, що сталося з великим князем. Рятівник і жертва водночас. Долгорукий не міг пропустити нагоди, одразу скористався з неї і мерщій кинув бояринові насмішкувато:

— Що ж забув? Куди поклав торішній сніг у своєму ковчезі чи де подів десяту клепку?

— Не можу втрапити! Не можу знайти! — галасував боярин. — Сховалися, і не знайшов їх!

— Здатен хоч вивести нас зі своєї мишоловки? — знущався далі з нього Долгорукий. — Чи доведеться мені вистрибувати в оту дірку в стелі?

— Ти! — крикнув боярин, підбігаючи до своєї мовчазної й покірливої боярині і марно намагаючись зрушити її з місця: жона виявилася набагато дужча.

— Облиш жону! — підвівся князь Юрій. — Виводь нас, сказано тобі. Ідемо!

І всі підвелися з полегшенням.

— Князеньку! — склав ніби до молитви долоні боярин. — Князеньку, покидаєш мене, а як же мені з тими двома?

— Виводь! — мовби не чуючи, гукнув Долгорукий.

— Що маю робити? — допитувався Кисличка.

— Поспитаєш їх самих, — засміявся князь. — Коли захочуть тебе слухати. Та… коли знайдеш їх.

— Ох, забув усе! Позабував усі проходи й переходи. Старий став. Утекли. Сховалися.

Він бурмотів і бурмотів, ідучи поперед князя, коли ж у відчинені двері вдарило білими снігами й морозом, Кисличка ніби аж зраділо кинувся до князя Юрія:

— А може, втекли вони геть? Князеньку, скажи.

— Не бігав за ними. Та й що тобі до того?

— Тоді б не осквернили мені ковчега.

— Хіба сам не оскверняв многожди з бояринею своєю! Та, мабуть, і дівок сюди водив. Хвалився ж заплутаними переходами, які лиш сам знаєш! Ховав дівок?

— Свят, свят, свят, князеньку! Гріх подумати!

— Ну, а ті гріха тобі не зроблять. А коли й зроблять що, то хіба воїна для мене!

Тим часом виводили дружинники коней, витягали сани, похід лаштувався далі, боярин Кисличка відчаєно позирав на скорі приготування, мабуть, лякаючись лишатися в ковчезі наодинці з молодими, від яких не знав, чого сподіватися, тому сподівався найгіршого.

Дуліб ще й досі не вірив у справжність того, що сталося там, нагорі, хотілося йому, щоб усе обернулося на жарт, але Іваниці не було, вже підвели лікареві його коня, вже всі посідали, він теж мав сісти і їхати далі поруч з Долгоруким, який позирав на Дуліба з нетерпінням і деякою злістю.

— Не можу лишити товариша, князю, — сказав Дуліб. — Дозволь підожду його. Наздоженемо тебе згодом.

— Здається мені, не згадав він свого товариша, коли біг до дівки, — Долгорукий чимдуж намагався не виказати свого гніву, ховав його за насмішкуватістю.

— В такому ділі нікого не згадують.

— Знаєш по собі?

— Повинен знати. Я ж бо лікар.

— То ось, лікарю. Поїдеш зі мною. Бо вибрався в цю дорогу заради тебе. А той, коли схоче, наздожене сам. Слід покаже, куди має бігти. Вовки його не візьмуть, ніякий звір такого не загризе — не лякайся.

— Терпеливий ти, князю.

— Довго князюю — тому й терпеливий.

– І великодушний, кажу без лестощів.

— Міряєш мене на справах дрібних. Чи ж слід тут аж про великодушність?

— Жінки — то не дрібне. В них солодкий сот вічності.

– І про це знаєш?

— Я ж бо лікар, князю. Ще сказано про них у книгах: «Вся слава дщере цареви внутрь»,

— То ж про царських дочок.

— А всі жінки з роду царського. Народжують І царів, і королів, і князів.

— Хочеш мене виправдати, лікарю?

— Зрозуміти хочу.

— З жінками завжди втрачаєш глузд. Є з них щось од диявола. Недарма кажуть, що коли Бог узявся сотворити жінку, то сотворив у ній живіт, утробу і все солодке та приємне, що ж до голови, то не захотів братися за це діло і віддав його сатані. Відтоді щоразу темрява поражає розум у чоловіка, коли той наближається до жінки.

Дуліб мовчав, бо хіба ж не затьмарився йому колись розум від самого тільки голосу Маріїного, від її погляду, від пахощів її тіла? Не міг виступати суддею ні князевим, ні свого баламутного товариша Іваниці.

Вони вже їхали поряд і не озиралися назад, на незграбний, безглуздий ковчег, ніхто не озирався. Вацьо, вловлюючи загальний настрій, завів пісню: «Ой раненько наш князь устав, ой устав, устав, три свічі зсукав; при одній свічі личенько вмивав, при другій свічі шатоньки вбирав, при третій свічі коника сідлав».

Пісня непомітно перейшла в іншу, нову, але знов про князя, якого люблять, кому дарують його захоплення, яким милуються: «На нім шапочка, як мак дрібненька. На цім сорочечка, як сніг біленька, як лист тоненька. Де ж вона прана? В краю Дунаю. Де вона кручена? В коня в копитах. Де вона сушена? В тура на розі».

— Пісня не про мене, — сказав Долгорукий. — Про мого отця Мономаха. Два тури метали його на рогах разом з конем. Слав на Дунай свої полки супроти всемогутніх ромеїв. Був князь великий і славний. І великодушний теж. Хоч знаєш, мабуть, лікарю, як убив він полонених половецьких ханів, зламавши слово, або як винищив люд у взятому Мінську, не лишивши там ні чоловіка, ні жінки, ні дитини. Непроста це річ — князівська великодушність, лікарю.

— Справді, непроста, — відгукнувся Дуліб. — Чиниш діла добрі і водночас із спокійним серцем спостерігаєш, як боярин Кисличка обдирає своїх людей, доводить їх до згуби, та й не самих людей, а всі землі свої. І для чого? Для химери!

— Коли не стачає мудреців, доводиться вдовольнятися шаленцями, лікарю. Опріч того, є сила, не підвладна нікому. Сила та — Бог. Зачепиш боярина Кисличку, зачепиш і мого сина Андрія, і всіх єпископів, і митрополита київського, зачепиш самого Бога. А князеві треба жити в мирі з усіма силами. Порушиш бодай одну якусь — і все порушиться.

Дуліб промовчав, хоч кортіло йому спитати: «Невже ж непорушність держави і міцність її доконче вимагають ще й отакої безплідної, сплюндрованої землі, як у боярина Кислички, вимагають знедолення людей, їхньої бідності, убогості, їхніх смертей від голоду й нестатків? І навіщо тоді така держава, кому вона потрібна?»

Ще довго їхали вони серед знищених лісів, по знівеченій землі, і тільки єдиною думкою втішався Дуліб: що ніколи не вернеться він у ці жалюгідні переліски, на ці пісні глини й піски, в цю суцільну безнадію. Однак знав вельми добре: ніщо не зникає