Кровна мста - Ярослав Яріш
– Речу, що Каніцар не зміг обдурити варяжина. Вони вже доганяють слів Мстиславових, женучи коней своїх понад лісовим потоком. Добре, що ти, Волосе, сину мій, облишив їх і додому прийшов.
Бурий став поміж старим і Волосом.
– Звідки знаєш, діду?
Старий поглянув на нього суворо.
– Пуща має свій голос, тільки слухати треба вміти.
Сокол кинувся до Волоса.
– Треба їх попередити!
– Уже-м попередив, – замість Волоса відповів старий. – Послав єсмь Мечобора і Житника. Воротичі піднялися, так що замість мисливців варяги самі стануть здобиччю.
Волос вискочив у сідло.
– Я піду до них.
– Ми з тобою, – підтримав Сокол, і собі вилазячи на коня.
Бурий також рушив до вороного, але волхв стримав його, взявши за руку.
– Тобі вже нема чого там робити. Хіба що хочеш знову побачити Ратка Воротича.
Бурий зблід.
– Я сам піду, – наказав Волос. – А ви до весі добирайтеся.
– Та як же? – спробував заперечити Сокол, але Волос тільки рукою махнув і погнав коня назад.
– Як же нам ту весь шукати? – спитав Сокол невідомо кого, і вони з Бурим обернулися до волхва. Того не було – раптом кудись пропав.
– Дивина, – сказав про себе Бурий і перехрестився на всякий випадок.
– Їдьмо яром, а там видно буде, – вирішив Сокол і рушив першим, оминаючи конем коріння-руки.
Сонце вже закотилося за обід, а вони все ще їхали пущею.
– Заблудилисьмо, – втомлено мовив Бурий.
– Не бійся, я бував ще не в таких глухих пущах, не з таких лісів виходив, – відповів Сокол.
– Треба було з Волосом їхати… – продовжував Бурий.
– Чув же, що сказав старий? Нема нам чого там робити, Воротичі самі всю роботу зроблять. А я б уже і своїм зубам роботу дав. Ану поглянь там, у саквах, може, щось із запасів зосталося?
– Зосталося. Та тілько їсти будемо, як на ніч станемо, а тепер треба далі рухатися.
– Що, вовків страхаєшся?
– А то, тільки двоногих.
– Не бійся, Бурий, Воротичі нас уже не дістануть, занадто далеко ми зайшли, та й у них роботи зараз вельми много – не до нас.
Бурий сторожко оглянувся по сторонах.
– Та знаю. Тільки мені чогось постійно здається, що Раткові очі пильнують за мною.
Лише Бурий встиг сказати ці слова, як раптом із ліщини вискочила якась постать, могутня рука схопила Бурого за одяг і стягла враз із коня. Іще падаючи на землю, Бурий встиг кинути погляд і впізнати того, хто напав, – Ратко Воротич. У ту ж мить з іншого боку вискочив Будимир і ударом довбні вибив із сідла Сокола.
Бурому від падіння забило памороки, і коли він прочуняв, то Воротичі вже встигли зловити їхніх коней, прив’язати до дерева та обеззброїти Сокола, що так і не приходив до тями.
– О, прочуняв. Щось ти там, у своїй Тмутаракані, став вельми ніжним, Буричу. Я погладив тебе легенько, а ти вже й тяму втратив, – криво посміхнувся Ратко.
– Аби тебе так ціле життя об землю било, Воротичу, як ти мене кинув, – прогарчав Бурий, тримаючись за голову.
– Життя моє довге буде, а твоє – не дуже. Даремно хотів утекти єси від мене. Та ще в моєму лісі. Від Морани, Буричу, не втечеш і виру їй не даш.
Бурий враз згадав про варягів.
– Чого-сте не пішли варягів бити?
– А там і без нас раду дадуть. Ми ж за тобою пішли: як вовк до рук сам прийшов, то випускати його вже негоже. Чи ти думав, що разом із Каніцаром обдурили Ратка Воротича? Дурні.
Бурий сплюнув на землю.
– Це ти дурний єси, Ратку. Зовсім уже ошалів і голову втратив через свою чорну ненависть. Там Воротичі твої гинуть від мечів варязьких, а ти по лісі ганяєшся за своїми примарами…
– І буду ганятися, – перебив його Ратко. – Бо ніхто, чуєш, ніхто не сміє вбивати безкарно Воротичів!
Обоє замовкли. Бурий поглянув у бік Сокола – той усе ще лежав без руху.
– За нього не бійся – відлежиться й очуняє. Ми його не рушимо, – сказав Ратко.
– Чого ж мене іще не вбив єси, на що чекаєш?
– У бою згинеш, як вой, – дам тобі таку ласку, – відповів Ратко і підвівся. – Досить язиками чесати – он лежить топір твій, а он щит. Бери і захищайся.
Вибору не було: Бурий підвівся і підібрав свою зброю. Ратко вже стояв готовий і тільки чекав на свого супротивника. Бурий узяв щит, покрутив у руці топором.
– Готовий єси з Мораною зустрітися?! – гукнув Ратко, грізно насуваючись.
– Готов єсмь, – якось приречено відповів Бурий.
У Ратка був топір, якого Бурому підняти було б важко. Зате Воротич раз у раз легко підіймав його над головою і щосили бив ним свого супротивника. Добре, якщо Бурому вдавалося відхилитися і страшна зброя пролітала біля голови. Гірше було, коли топорище врізалося в Бурого щит. Воя тоді аж відкидало, але він все ж стояв поки що на ногах. Його удари у відповідь були слабшими і тільки лишали подряпини на Ратковому щиті. Зате щит Бурого вже тріщав. Здавалося: ще один удар – і він розсиплеться, а вже тоді точно смерть.
Будимир зблизився до місця сутички, як тільки міг, близько і суворо спостерігав за нею, заклавши руки за спину. Бурий враз подумав, що навіть якщо станеться диво і він переможе Ратка, то Будимир все одно доб’є його, і та смерть буде жорстокою.
Тим часом Ратко насідав усе більше. Після чергового удару Бурий не втримався на ногах і впав.
– Вставай, Буричу, бийся.
