Світло Парижа - Елеонор Браун

Хтось відповів чоловічим голосом, таким приглушеним, що Марджі ледве зрозуміла, що кажуть. Але ніхто не з'явився.

— Ця галерея дуже відома, — пояснив Себастьєн. — Знаєш щось про імпресіонізм?

— Ні. — Марджі ніяково похитала головою. Вдома її би вважали освіченою, навіть культурною. Однак тут вона нагадувала собі про багато речей, яких не знала. Про те, як багато треба довідатись, вивчити, дослідити, відкрити.

— Ходімо. — Себастьєн сягнув по її руку, і вона подала її. Торкатися його було чимось іншим, ніж танцювати з художниками в клубі. Від цього доторку щось приємно перевернулось у шлунку, на обличчі з'явилась дитяча посмішка. Він повів її до іншої стіни, сонця не бракувало, щоб освітити картину й не було забагато, щоб зробити її тьмяною. — Підійди ближче, — сказав, і вони наблизилися, їхнє дихання потрапляло на полотно. Стояли так близько, що зображення перетворилось на вогкий туман, кольори тьмяніли, переходячи один у другий, наче картину залишили під дощем. Однак, були в ній блиск і тепло, що притягували Марджі, особливий жовтогарячий захід сонця, блакитний відблиск, як на воді.

— Бачиш її? — спитав він, Марджі, засоромлена, похитала головою.

— Насправді я не зовсім розуміюсь на живописі, — вибачалась вона, впевнена, що розчаровує його.

Себастьєн посміхнувся. — У цьому радість мистецтва. Не треба його знати, щоб відчути. Відступи назад разом зі мною.

Разом відступили два широких кроки назад, і картина потрапила в фокус. Здавалось, Марджі дивиться на неї крізь забризкане дощем вікно, та надворі вже сонячно й ясно. Жовтогарячий блиск точно був присмерком, а блакитною напевно була вода. Те, що зблизька здавалось смужками й темрявою, тепер було човнами, обгорнутими ранковим туманом. — Бачу її! Бачу! — закричала, охоплена дитячою радістю, так, наче розв'язала найважчу у світі задачу, а потім зніяковіла від власної недолугості. Це було те, від чого б Евелін зніяковіла, коли робила вигляд, що незнайома з Марджі. Відкашлялась і знов промовила: — Бачу зображення. Човни на воді. — Говорила, показуючи. — Присмерк. Ось чому так нечітко, адже так? Тому що ранковий туман.

— Oui, oui! — відповів Себастьєн, зовсім не ніяковіючи від виплеску радості Марджі. — В картині важливе світло. Ходи-но сюди. Глянь на цю.

Він підвів її близько до картини, цього разу з тоненькими зеленими смужками, а також із рожевими, білими, пурпуровими, наче розбризкали фарбу, а потім розмазали по полотну. І знов вони відступили назад, і Марджі побачила: на передньому плані рясні яскраві квіти, що простяглися вдалину, на задньому — поле квітучої трави й дерева. — Це прекрасно! — видихнула вона. — Спочатку ні на що не схоже, а потім стає таким чітким. Глянь на них. Показала на темну пляму на задньому плані, ніби безформну, але й чітку, двох людей, що стояли серед зелені.

— Наші очі працюють. — Сказавши це, він торкнувся свого обличчя, показав на око. Марджі спостерігала за його рухами, ці неможливо тонкі, довгі пальці, тонкі кістки обличчя. Він сам був картиною: ідеальні лінії й урівноважена симетрія, тепло шкіри, золото волосся, ідеально освітлений вечірнім сонцем, що лилося у вікно галереї. — Це чудо, чи не так? Імпресіоністи знають, як збалансувати чіткість і колір так, щоб ми побачили те, що зовсім не чітке.

Він провів її галереєю, показуючи картини, що висіли між імпресіоністами та його роботами, і хоча Марджі не могла б, очевидно, зрозуміти прогресію стилів, але бачила, що вона відбувається, від картини до картини, образи тьмяніють і знов потрапляють у фокус, стають чіткими й знову тьмяніють, але вже по-іншому. Фігури ставали квадратними, згорталися, наче відбиті в розбитому дзеркалі, або ставали такими правильними, як лінії портрету, перетворюючись на безсенсовність: пейзажі, повні дерев, вкривалися людськими очима, жіноча бальна сукня з кошиком під нею ставала легкою повітряною кулею, знайомою й невизначеною.

— Оця тобі подобається? — спитав Себастьєн. Він зупинився перед картиною, на якій була жінка, одягнена як для вечірки, у рожеву сукню, спідниця нерівно спадала донизу, внизу — вільні лінії, здавалося, ось-ось спурхне. На ній була довга нитка перлів, волосся модно коротко підстрижене. Хоча вона й не дивилась на художника, було ясно, що знала, на неї дивляться, і звикла до цього. Не дуже вродлива, з широким носом і великими очима, широкоплеча й обернена так, що займала чи не всю раму. Тут не було викручуючих розум дзеркальних складок, як на інших картинах, де предмет був згорнутий, а потім розгорнутий, наче папір, але кути її не були зовсім чіткими, краї ж були м'якими, наче жінка рухалась. У грудях Марджі кольнуло від ревнощів.

— Бачу. Вона вродлива. І картина… Як жива. Наче знає, що дивлюсь на неї, але на мене не хоче дивитись.

— Це моя, — гордо мовив Себастьєн. — Радий, що тобі сподобалась.

— Твоя? — видихнула Марджі й знову обернулась до картини, тепер розглядала її не як твір мистецтва, а шукала зв'язок з художником. Міркувала, що може з неї довідатись про Себастьєна, хто ця жінка й які їхні стосунки, що не хоче дивитись на нього. Звідки знає її так ясно, її форми під сукнею, яка спадає донизу. Зашарілась від цих думок, а потім назвала себе дурною. Зрештою, жінка була цілком одягненою. І не була класично вродливою. Може, Себастьєн побачив щось у ній, імовірно, художники бачать красу інакше, а може, він і Марджі бачить інакшою.