Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте

– Тримай за свою зухвалість! – вигукнув Гатерслі. Знатимеш, як втручатися до моїх сімейних справ!

– Якби ти не був п’яний, то я вимагав би сатисфакції! – задихаючись, промовив Гаргрейв.

– Забирайся під три чорти! – відповів Гатерслі. – А тепер, Мілісент, скажи ж мені, чому ти плакала.

– Скажу іншим разом, – прошепотіла вона, – коли будемо самі.

– Скажи зараз! – не відступав він, ще раз струсонувши її і так стиснувши руку, що змусив її затамувати подих і закусити губу, аби здушити крик.

– Я скажу вам, містере Гатерслі, – вступилась я. – Вона плакала від сорому за вас, бо не могла бачити, як ганебно ви поводитеся.

– Чорти б вас ухопили, пані! – пробурмотів він, вирячившись на мене із безглуздим подивом. – Це правда, Мілісент?

Вона мовчала.

– Ну ж бо, скажи що-небудь, дитинко!

– Я не можу говорити зараз, – захлипала вона.

– Але ж ти можеш сказати «так» чи «ні» з таким же успіхом, як і «я не можу говорити». Ну ж бо!

– Так, – сказала вона шепотом, опустивши голову і червоніючи через жахливе зізнання.

– Он як, проклятуще зухвале дівчисько! – вигукнув він і так пхнув її, що вона впала додолу, та відразу ж підвелася і вибігла з кімнати.

Наступним об’єктом нападу був Артур, який сидів навпроти і страшенно тішився цією сценою.

– Гей, Гантингтоне, – вигукнув його дратівливий друг, – ти в мене там не сидітимеш, регочучи, як ідіот!

– О Гатерслі, – заволав той, витираючи свої повні сліз очі, – ти будеш моєю смертю!

– Так, буду, але не так, як ти гадаєш: я вирву твоє серце, якщо ти дратуватимеш мене цим своїм недоумкуватим сміхом! Що, ти регочеш? Зараз ми заспокоїмо тебе! – вигукнув Гатерслі, вихопивши у себе з-під ніг ослінчика і жбурляючи ним у голову господаря дому.

Звичайно ж, він не влучив, і Артур так реготався, що аж сльози бігли по його обличчі.

Гатерслі спробував лаяти його, але й це не подіяло: тоді він узяв стосик книг зі столу біля себе і по одній жбурляв їх в Артура, та той знай реготав собі, аж Гатерслі кинувся на нього в нападі сказу і, ухопивши за плечі, почав люто трясти його.

Я подумала собі, що вже доста надивилася на чоловікову ганьбу, й пішла геть відтіля. Відпустивши Рейчел, я міряла кроками кімнату, палаючи від сорому й не знаючи, що там іще коїться. Нарешті прийшов Артур. Він повільно піднявся східцями, його підтримували Гримзбі та Гатерслі, що й самі насилу трималися на ногах, зате глузували з нього і так галасували, що їх чула вся прислуга.

Ті ганебні сцени постійно повторювалися. Я не дуже ганила Артура, бо це принесло б тільки шкоду, зате давала йому на здогад, що не в захваті від таких вистав, і щоразу він обіцяв, що вони більше ніколи не повторяться. На жаль, він утрачає навіть те незначне уміння володіти собою і почуття власної гідності, які мав раніше: колись йому самому було б соромно так чинити – принаймні у присутності інших людей. Його друзяка Гаргрейв ніколи не ганьбить себе, тому що п’є небагато і завжди покидає їдальню після лорда Лоубаре, який чинить ще мудріше, вперто відмовляючись від вина і приєднуючись до нашого товариства, та відтоді, як Анабелла так глибоко образила його, ніколи не з’являється у вітальні раніше від інших, а збуває цю часину в бібліотеці, про освітлення якої я добре попіклувалась, щоб він не відчував ніяких незручностей, або гуляє парком, якщо стоїть гарний місячний вечір. Гадаю, Анабелла таки шкодує, що так повелася з ним, бо ніколи відтоді не повторювала такого, а останнім часом поводилася з ним дуже пристойно, з добротою та люб’язністю, яких я ніколи раніше за нею не помічала. Я датую початок цього покращення тією хвилиною, коли вона облишила надію і прагнення завоювати Артурову прихильність.

Розділ XXXII

5-е жовтня. – Естер Гаргрейв перетворюється на прекрасну дівчину. Вона ще відвідує школу, але мати часто бере її із собою під час ранкових візитів, і часом вона збуває годину чи дві в нашому товаристві, а коли ми їдемо до Гроува, то я завжди намагаюся побачитися із нею, бо ми дуже заприязнилися.

Цікаво було б знати, що вона знаходить у мені, бо я вже не така щаслива та жвава, як було колись; щоправда, її єдине товариство – це мати, що чужа їй за своїми уподобаннями, гувернантка (неприродна і повна умовностей особа) та пригнічена й затуркана сестра. Я часто запитую себе, яка ж то доля випаде їй у житті, та й вона полюбляє побалакати про це, але її міркування про майбутнє повні надій, як і зі мною було колись. Я здригаюсь від думки, що в ній прокинеться усвідомлення їхньої ілюзорності та марноти. Що ж, її розчарування я відчуватиму глибше, ніж власні. Часом мені здається, ніби я була народжена для такої долі, але вона така радісна, така безтурботна і вільна духом, така простодушна і зовсім не підозрілива. О, буде жорстоко змушувати її відчувати те, що відчуваю зараз я, і знати те, що знаю я!

Її сестра теж боїться за неї. Учора, – а це був один із найяскравіших, найпрекрасніших жовтневих днів, – Мілісент і я гуляли вранці з дітьми в саду; Анабелла сиділа на дивані у вітальні, заглибившись в останній новий роман. Ми гралися з дітлахами, а потім зупинились перепочити під високим буком; діти перевальцем простували алеєю, і мій Артурчик з розумним виглядом показував маленькій Гелені якусь дивину саду, та ще й лепетав щось при цьому, а вона сприймала його лепет як належне. Посміявшись над милою сценою, ми перейшли до розмов про майбутнє життя дітей; і це змусило нас замислитись. Повільно простуючи алеєю, ми знову поринули в думки, і, гадаю, Мілісент подумала про свою сестру.

– Гелено, – сказала вона, – ти ж часто бачиш Естер, чи не так?

– Не дуже часто.

– Але в тебе більше можливостей зустрічатися з нею, ніж у мене; і вона любить тебе, я знаю, й поважає: нічиєї думки вона так високо не цінує і каже, що в тебе більше глузду, ніж у мами.

– Це тому, що вона свавільна, і мої думки частіше збігаються із її власними, ніж думки твоєї мами. Але що з того, Мілісент?

– Так от, оскільки ти маєш такий великий вплив на неї, я хотіла б, аби ти переконала її ніколи не виходити заміж заради грошей чи суспільного становища –